Він говорив... А вона слуха...
Бо так в природі повелось:
Розвісить дівка свої вуха,
А він плете, аби плелось.
Він слів для неї не шкодує,
Мовляв, усі зірки її!
А вона слуха... Та не чує...
І очі дівчини сліпі...
Вона не бачить ту не щирість,
Що згодом їй відкриється.
Прийде її жіноча зрілість,
Як слізоньками вмиється...
А поки слухає дівча...
Колись навчиться розрізняти
Від чоловіка те хлопча,
Що здатне тільки лепетати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926793
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2021
автор: Надія Малишенко