«Мала, не парся! Якщо будуть морози і стане з біса зимно, ми вдягнемо рукавиці й закутаємо носи в шалики. На крайняк натягнемо на маківки шапки. З бомбонами, як ти любиш», – заспокоював я її, посміхався і тримав за руку. «А чо мала? Чо мала?», – вставала навшпиньки й бешкетливо, допитливо, виклично вдивлялася в очі. Закінчувалося все тим, що вона з реготом падала на мене.
Вичісувала з довгих рудих кучерів руде листя й тонкі нитки бабиного літа. Останнє тепло гріло її долоні, ніби скупі поцілунки колишніх залицяльників. Легкий подих вітру розвівав поли її плаща, оголюючи стиглі литки, затінені тонким капроновим павутинням. У неї алергія на холод і зими. Її лякають білосніжне мовчання снігів і стукіт гілок об паморозь шибок, передчуття зими.
Вона знає, що зима неминуча. І це її гнітить найдужче, знебарвлює сумом зіниці, сповільнює дихання. Чим ближче до зими, тим менше сил. «Я потребую тебе, я потребую натхнення», – наповнює спорожнілі келихи журливістю солодкого голосу. П'ємо до самісінького дна. Звабливий запах її ніжного тіла, наче запах морської солі й налитих осінню яблук, заспокоює збуджені раннім холодом легені.
Ловлю сум в її зелених очах, намагаюся зрозуміти їхню тривожність. Вона кутається у плетений светр, але я стягую його, цілуючи родимки на її плечах. Вона здригається і сором'язливо посміхається. Читаємо казки і дивимося німі чорно-білі фільми з отим чудернацьким коротуном з вусиками та в капелюсі, тростиною і другом-малюком. Це неабияк її веселить (які ж вони правдиво кумедні!), вона заливається сміхом, та враз замовкає і злякано горнеться до мене.
Перевіряє, чи замкнені двері. Слухаємо «АББУ», ворожимо на кавовій гущі, лічимо дні до Нового року, чекаємо подарунків від бабці з Бангкоку, розглядаємо біля вікна відблиски вечірніх вогнів в очних кришталиках. Відверто тулимося серцями до холодного вологого скла.
Мала, кайфово бути наодинці з тобою! Намагаюся присвятити їй вірш, але останнім часом я спроможний лише на прозу... «Ти вже навіть мовчиш прозою», – любить казати вона, іронічно посміхаючись. Наливаю червоне вино: ця кров наповнює наші артерії, вени, капіляри. Що там іще? Вона розбавляє його водою, аби не сп'яніти швидше за мене.
Пишемо під ялинку листи, просимо в Бога (малий, він є, зігріває нас узимку, навіть, якщо ти в нього не віриш!) здоров'я і щастя для кожного в цьому жорстокому світі. За вікном химерно кружляє перший сніг, нетривкий і зворушливий, як перше кохання.
Вона, мов сніжинка, падає в мої обійми й миттю тане від їхнього тепла. На грудях волога від талого снігу, чи, може, від сліз? Міцніше ховаю її в обіймах від зими, що непрохано вривається в наше життя. І глибоко вдихаю запах рудого волосся, в якому осінь наперекір зимі шалено й до нестями кохається з літом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927393
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.10.2021
автор: Ноїв Ковчег