Ти застрягла між часом, згубилась в повітрі,
Що вдихаю життя, разом тішусь без віри.
Затесалась у диво-веселок палітрі,
Та живіше, яскра́віше, звісно, без міри,
Каменієш у схилах та вічнім граніті,
Всю красу чудо-гір вже не в змозі тримати...
Схаменусь, закотившись далеко у світі,
Та не зможу вже сутність твою опізнати.
Вже тьмяніє те срібло свинцевого сяйва,
Що як місяць було, лише вабило долі,
Засивів і той лист, яскравіший за мальви,
Що був свідком того поцілунку в тополі,
Ті зірки затьмяніли, в дорогу зібравшись,
Зацвіла дивно папороть - зникла у мряці...
Ти застрягла між часом... і я, покохавши...
Навкруги чорнота... тиша... темінь прострацій...
Навкруги тиша, темінь, жива дика стужа,
Що зібрала в собі всі гріхи лихоліття...
Ти згубилась чарівною вічною ружею
У моєму бездоннім шаленім суцвітті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929759
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2021
автор: Володимир Науменко