Вони кличуть мене
Сіяти землю
Гірчичними зернами.
Кажуть,
Що одне з них може
Зворушити гори.
Я сміюся до плачу,
Бо знаю, що гори вже
Непорушні,
Лиш крихкі від обіймів
Часу,
Тому розсипаються
На каміння.
На верхівках живе
Самотній сніг,
Сонцю до нього байдуже.
Він лежить,
Теж непорушний.
Якщо й зникне,
То стече водою,
Яка вночі стане льодом.
Природа теж підлаштовується,
Та не міняє суті.
Для чого обманювати
Себе,
Все одно ти відгукнешся
На те давнє
Ім'я,
Якого ніхто не знає,
Крім.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930203
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2021
автор: Олена Ганько