[b]Hold me close[/b]
Сонце з безхмарного неба огортало площі, будинки, сквери і майданчики тим теплом, яке вже не назвеш літньою спекою. Легкий вітерець з подивом намагався розвіяти його, але лише лоскотав мою футболку з кастомним принтом. Він ще не виріс в листопадовий злий свист, не подорослішав, не набрав сили. Зате сила росла в мені.
В той день вона сказала що любить, і море окситоцину раптово переповнило вінця душі і хлюпало на бруківку, з кожним кроком все більше і більше. Від цього колір всього мінявся: жовте небо відбивалося в червоних калюжах, будівельний брухт на куті біля зупинки трамваю з срібного поступово забарвлювався в блакить, а смарагдові діти на роликах проїхавши через тінь величного монумента якомусь герою ставали рожево-білими. Я видихав частинки думок які були десь далеко, і летів над землею. Ось так стають птахами, напевно. Це схоже на момент, коли “антайтлд документ” в якому письменник писав чорновик, нарешті отримує назву і перестає бути безіменним. В плеєрі грав не Декаданс, а вже Брін мі зе Хорізон і Найтівиход, але хоч убий не можу згадати коли я почав їх слухати вперше і підсів. Зате я завжди пам’ятатиму день коли ми зустрілись. Те як я її вперше побачив, і що відчув, важко описати стисло, або підібрати влучні прикметники.
Це був весняний показ опери з препарованим роялем в невеличкому театрі, не перший показ - тому вистачало вільних місць. Але вона підійшла, сіла поруч і просто сказала:
- Привіт, мене звати Софія.
Потім почалась вистава, а після неї ми обговорили враження за горнятком кави.
Потім було чудове літо, потім були ми.
***
Ти питала що я від тебе хочу, любов моя.
Моя відповідь проста:
По-перше твій розум
Потім твоє тіло
Потім твою душу
(с)
The Affair S04E05
[b]Don't let go[/b]
Я не знаю чому тепер один. Пам’ять ніби стерта. Океан мій темний і спокійний, темний і глибокий. В давнину щоб пройти крізь рифи матросам наказували вилити кілька бочок риб’ячого жиру, щоб заспокоїти хвилі. Тільки зараз капітан без корабля на дні моря, а його згасла життєва сила перетворила все довкола на густе ніщо - спокій прийшов назавжди і скрізь. Риби застигли, як і мої руки з думками.
Туман за вікном дряпає шибку и шукає щілину щоб проповзти всередину - це звір без очей і імен, він хоче поглинути те, що лишилось від капітана. Була холодна зима без тебе, і вона досі не закінчилась, хоч пройшло багато років. Камінь біля мене то є відлуння гріха, і він закриває поріг мій, ніхто не зайде і не вийде.
Я знов дивлюся на руки і рахую пальці. На них твої висохлі сльози, на них тонкі сліди минулого і все те, що ми зробили.
***
Блідий слід тане склом - доторки задзеркалля
Там твої і її нероздільні вуста
Там несказаних слів міражі без визнання
Палиш третю
Четвер
Знов по звичці одна
(с)
чорновики
[b]Watch me burn!
[/b]
Токсична заграва на місці серця, сухим попелом через простір однокімнатної частини існування шелестить вітер слів - як мантру повторюю чиїсь рядки “жити своїм життям”. Чому це покоління труїть себе невичерпним потягом до болю, невзаємним коханням, чіпсами під трешові серіали без сенсу, спогадами без ліку і кінця? Чому одним хочеться кар’єрного росту, а іншим летіти униз, ламаючи гілки тополь? Все життя складене з цитат, все що я знаю і пишу вже колись було написано і сказано, заспівано і почуто, перекручено предками і передано нащадкам.
“Лишилось лише померти, за тебе, в догораючих снах” відлуння стін повторювало. “Любов це просто шмат вагіни” відповідала стеля. Підлога мовчала, чекаючи поки я впаду у її пащу.
І я падаю, падаю вниз зовсім без абляційного захисту, згораючи не долетівши до нижніх шарів атмосфери.
***
Це як гігантський імпульс світла, що проходить крізь очі...
Але якось я все ще бачу.
Слухай, ти знаєш сни однакові щовечора, навіщо мені...
Діти схожі на спалений папір...
Чорний, що не рухається.
Тоді вибухова хвиля сягає їх, і вони розлітаються, як листя...
Це не сон
Хто-небудь...
Ти думаєшь, що ти в безпеці і живий?
Ти вже мертвий!
Всі!
Він, ти, вони вже мертві!
Все це місце, все, що ви бачите тут, зникло!
Ти живеш у клятому сні, Сільберман!
Тому що я знаю, це станеться!
(с)
Сара Коннор
[b]In this hospital for souls[/b]
Так давно не писав листи,
Пам'ять, затиснута в ґратах сірих буднів, обережними кроками шукає вікно.
Лікар сьогодні був злий - хтось зливає таблетки в унітаз, і він не знає хто саме
смішно, але ж очевидно що нічого не вийде
ні в нього, ні в пам'яті.
Ковтати ту отруту я всеодно не буду, а спогади, покалічені після -надцятої спроби суїциду, загоять рани як черговий мутант з популярних фільмів для підлітків.
Зупиняти її теж не варто, хто тоді буде писати всі ці листи без адрес і імен?
Здається, я вчора бачив рибалочку, значить скоро весна.
пам'ять брудно виялалась - до вікон підвели струм, і тепер її ковбасить коли намагається прослизнути крізь ґрати
Я відклав олівець і посміхнувся - теж мені, перешкода
Не знаю, брак паперу заважав написати хоч щось раніше, чи ті крапельниці, що ставили мені турботливі сестри.
Щойно загасили світло, і черговий перевірив двері палат,
десь назовні голосно зойкнули безтілесі спогади
Лікарня Душ завжди поруч
Лікарня Душ нікого не випускає
***
время лечит, лечит, лечит, лечит!
здравствуй, лампа, я почти здоров…
(с)
Блиц -СИ
[b]Постскриптум[/b]
Коли сутінки ранньої зими запалюють перші ліхтарі і габаритні вогні освітлюють пентхаузи новобудов, народжується тихий спів. Він ледь чутний серед шуму машин, гуркіту буксирів на Дніпрі і пролітаючих на захід літаків. Цей спів розкаже про минуле і прийдешнє, нагадає закрити вікно на ніч, і нагодує птахів на дитячому майданчику. Старий рибалка закоркує його в пляшку і лишить до ранку достигати.
Мені ніяково визнавати, що довго дивлячись у безодню я боюсь не погляду у відповідь, а закохатися. Поруч нікого не має і це вже не бентежить як раніше. Дорога привела сюди, дорога ще не скінчилась. Убивця помирав повільно і лишився у дві тисячі сьомому, а ми вже давно перетворилися на тих, ким боялись стати: пустий келих чекає дорогого вина, пуста квартира чекає дискотеки, а кишеня - прибутку. Можна ненавидіти те, що робить нас слабкими, і в моєму випадку це лише час.
Зграя білих птахів зробила останнє коло над цвинтарем спогадів. Одна пір’їнка впала на долоню - це мій втрачений башерт, друга пір’їнка застрягла в волоссі - це загублений спокій. Третя це сон, який обіцяє збутися раз у раз, але виявляється ілюзією Агуари.
***
- Ми ж все життя думали, а що там, на вершині? Уявляли прекрасні краєвиди, гроші, безпеку, відповіді… Я хотів знати. І я дістався вершини, щоб побачити на власні очі.
- І?
- Там нічого робити, крім стрибка униз.
(с)
The Sinner S03E02
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931301
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.11.2021
автор: Quadro.Tony