Хто совістю в житті хворіє,
Свій погляд має і на світ,
Таким щедріше сонце гріє,
П'янить кохання й весен квіт.
Вони не прагнуть ані слави,
Ні визнання серед людей,
Бо серце іншого в них сплаву,
А совість по землі веде.
З такими у житті комфортно,
Бо вони правди носії,
Завжди дієві – не аморфні.
Усюди люди ці – свої.
Хоч доля їм і виставляє
Уроки непрості свої,
Але й цього не вистачає,
Тож помиляються в бутті.
Які б не мучили страждання,
Ховають у душі на дно,
Щасливі не завжди в коханні,
Та люди класні, все одно.
Занадто вперті і гуманні
І з долею завжди на «ти»,
Прибережуть патрон останній
Собі, коли згорять мости.
Отож, хто совістю хворіє,
Не може зрадою хворіть
І заздрістю. В них світлі мрії,
Що не дозволять постаріть.
24.11.2021
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932071
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.11.2021
автор: Ганна Верес