Відступає поле, утікає рутка.
Далеч підступає сірою стіною.
Запалила обрій спаленіла грудка,
Спопеліла й щезла в нім переді мною.
Покотило верби кулями на південь.
Навздогінці стрімко—тополині стели.
А туман нахабно під колеса ліг би,
Та авто боїться: боляче гамселить.
Постає-щезає…— все в нестримнім русі.
Штрикає зіниці мерехтлива стрічка.
Не спочине час на білому обрусі,
Вигорає швидше, ніж в лампадці свічка.
Зовсім недалечко до мого обніжка.
Стомлені омрії здиміли безслідно,
Та надвечір тішить місячна доріжка,
Світло в чужих вікнах чомсь здається рідним.
Думка оминає берег Ахерона
Й спомини втішає в безгомінні ночі.
Не придбала ще завітного навлона,
А човняр без плати відвезти не схоче.
…В даль за шляхом риссю мчить за полем поле.
Висипають верби листя із подолів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932170
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2021
автор: Valentyna_S