Мій сьогоднішній день пах Богом, гідністю, польотом, вітром, небом, травами, швидкістю, музикою зі старого патефона, передчуттям грозы, червоною глиною, розплавленим залізом, очима - озерами з джерельною водою, краєвидами за вікном та українською піснею.
І все це намагалася вдихнути якомога глибше і лишити в собі. Такі дні - завжди кладемо в скарбничку спогадів, а енергія від них наповнює нас так, що видно лише вушка і ці вушка жваво і бадьоро ворушаться ще довго.
Сьогодні я цілую й горнуся до Чигиринщини. Є особливі місця, з особливою енергетикою, а є люди, які як це місце. Ми входимо в них як в храм і наші душі очищаються.
Найприємніше знайомство цього дня - Назар Петрович Лавріненко.
Звучить дуже офіційно і поважно, та не тоді, коли Назар говорить тобі: "мала, ти так ловко крутиш гончарний круг, що ми зараз злетимо в космос" або "йди сюди, скрутимо роги цій кочерзі доки вона ще гаряча", а на моє "ми вже здерлися на курган, де за легендою був перепохований Богдан Хмельницький й повернулись назад, щоб покувати з вами", чуєш відповідь "мої ж ви солоденькі". Надзвичайний чоловік, спаравжній козак, історик, який у своєму селі Івківцях в покинутих хатах та за допомогою односельців знайшов безліч історичних пам'яток (навіть праску-склянна куля, яку винайшли ще древні римляни), відродив вітряк та побудував контактний музей. Ідея - просто донести до людей, що знати своє минуле важливо, знати, ким були твої предки необхідно, відчути на собі як вони жили - зцілює, адже це зближення з природою, з землею, з небом... Тут можна спробувати себе в давніх ремеслах - змолоти зерно і спекти хліб, попрацювати в кузні, зробити посуд з глини, виготовити нитки з кропиви, наприклад...
А ще насолодитися краєвидами, відчути під ступнями землі курганів з древніми похованнями, вклонитися цнотливій природі, яка огортає тебе соковитими барвами та заколисує. Неможливо описати враження від звуків, запахів та кольорів - неба, квітів, трав, дерев. Відчуваєш себе маленькою пташкою в польоті.
Ще в цей день я говорила з Богом в капличках біля трьох криниць та купальні, куди стікає вода з трьох джерел Віри, Надії та Любові та їх матері Софії. Особливим було те, що в другій половині дня там нікого не було і ця розмова була сакральною. Коли зайшла в капличку, туди залетіло дві ластівки, вони заметалися, бо не зразу розуміли як вилетіти. Я присіла, взяла телефон і одна ластівка вилетіла, а інша заспокоїлась і політала наді мною. Потім спокійно вилетіла. Після занурення в воду купальні (вода в ній +5 градусів круглий рік) - в тіло ніби впиваються мільярди голочок, але потім по тілу розливається приємне тепло. Взагалі весь день я перебувала в стані блаженства і відчувала вдячність і від землі і від людей за те, що пам'ятаємо або хочемо дізнатися.
Ще трохи про те, які думки викликала в мене верба, яку ми надибали стежкою до купальні, слухаючи спів птахів. Дерево - символ того як хочеться жити і дихати. І того, що скільки б у нас ще не було життів попереду - прожити це життя так, щоб зеленіти і квітнути, відроджуватись і знаходити в собі силу, щоб бути не просто так, а плодоносити (я зараз не про плоди конкретні, а про те, що кожен із нас сіє) - вища мета. Дерево живе і зеленіє, при тому, що його добряче лупноло життя. Тримаеться і черпає соки від землі лише на корі. Ми завжди маємо більше ніж нам здається, маємо крила, не маємо ні кайданів, ні путів. Головне почати, зробити крок, відкритися для чогось, впустити в себе, а вже потім тримати і не відпускати. Чи то емоції, чи людину, чи відчуття, чи спогади, чи мрії....
Ось це дерево не з мого дня, а з іншого, воно росте в моєму Че і коли зрубали одну гілку - набуло такої форми. Відкрило своє серце світові і людям. Щороку в ньому проростає насінинка і постійно знаходжу там те, що знаходжу. І думаю над тим чому так?
Чому люди пхають туди сміття, пляшки... Чи так як ми бачимо дається нам від народження? Чи ми самі вирішуємо як бачити? І чи можна почати бачити інакше, якщо тобі від народження чи через виховання - не дано бачити взагалі, як і відчувати? Ось такі думки.
Трохи відхилилась від теми)
Додому ми їхали співаючи українські неймовірно милозвучні пісні та звісно Макаревича, який мене вхопив і не відпускає. Запис той, що з авто не додаю, але хочу подарувати вам у відео ту, яка звучала в Зерноленді і ту, яку ми з Анічкою співали в авто, спостерігаючи як сонечко ховається за обрій. Я її записала для вас вже вдома. Хочу, щоб ви відчули яка прекрасна моя Україна, її землі. Можна не любити владу, можна по різному ставитися до людей, але не любити свою землю, землю, на якій жили твої предки, щоб зараз були живими ми - це убогість душі. Хочеться ставати тільки багатшим в цьому плані. В плані духовності. Так правильно. Коли любиш - не плюватимеш, не паплюжитимеш, поважатимеш і своє, і чуже. Хоча на нашій планеті нема чужого. Все належить нам, бо все - в нас самих. І Бог теж в нас. Тому його ніколи не треба шукати в інших місцях. Якщо він не в тобі - не знайдеш ніколи.
Обіймаю вас тепло і ніжно, ділюся цим днем сповна, щоб обійняти вас його теплом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932341
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2021
автор: Kлер Клер