Частина І
Глава 4. Пінське інтермеццо
На початку 1940 року я отримав запрошення з'явитися в ОБЛВНО (Обласний відділ Народної Освіти) міста Пінська.
В бібліотечному секторі мене прийняли з великою пошаною. «Сідайте, товаришу доктор! Вибачте, що ми вас потурбували!». Я був спантеличений такою ввічливістю. Мені запропонували незвичайну роботу.
В Пінську знаходилося одне з найрідкісніших книгосховищ Західної Білорусії. Місцеве населення навіть не підозрювало про це. Протягом дев’ятнадцятого століття царський уряд систематично ліквідовував польські костели й монастирі в Західному краї, а бібліотеки, що знаходилися при них, звозили до Пінська. В стінах Духовної Семінарії при костелі романсько-польського стилю кінця п’ятнадцятого століття, оточеного масивною стіною фортеці, накопичилося до п’ятдесяти тисяч старовинних і нових книг. За часів польської незалежності був присланий до Пінська вчений бібліотекар, прелат ксьондз Кантак, історик церкви, філолог та гуманіст. Протягом багатьох років сидів він над фоліантами, але до початку війни каталог все ще не був готовий. Книги – наполовину латиною – були в порядку розставлені на полицях до послуг трьохсот молодих «клериків» – майбутніх ксьондзів.
Я пам'ятаю, як дитиною, проходячи повз масивний вхід у двір костелу, я боязко заглядав у цей католицький оазис посеред вулиць єврейського міста. Двір був вимощений камінням, посеред височів невеликий монумент – пам'ятник Міцкевичу. Осторонь здіймалася триярусна біла дзвіниця з круглим червоним дахом. Ніколи в дитинстві не спадало мені на думку увійти до цього подвір'я. Несвідома вікова заборона, голос крові предків, дисципліна сорока поколінь накреслили магічне коло біля цього входу. Мені не було чого там шукати, нема чого робити. Дитиною я спостерігав натовпи одягнених по-недільному, що молилися, вдивлявся в молоді й старі обличчя. Але як тільки вони зникали за входом, моя уява не йшла за ними. Два світи розходилися різко, ніби за кам'яною огорожею був не куточок мого рідного міста, а безповітряний і незбагненний, неживий простір.
Цього разу я зайшов у двір з інспектором бібліотечного сектору ОБЛВНО. Табу дитячих років не діяло. Клерики розбіглися, і ксьондз-професор загубився у військовому рейваху. У Семінарії містився військовий шпиталь Червоної Армії. Книги були викинуті і перебували в чотирьох бічних кімнатах, але оскільки забули замкнути двері, то хворі червоноармійці всю зиму топили книгами печі. ОБЛВНО нарешті схаменулось і повісило замок на дверях. Ключ брязнув, і моїм очам явилося незвичайне видовище: у залі зі склепінчастою стелею книги звалені в купу, як у сіннику, під самий верх. Вони нагромаджувалися вище людського зросту: розірвані палітурки, пожовклі сторінки, корінці погризені мишами, потерть століть, розорений цвинтар культури. Ми ступали по книгах, при кожному русі здіймалася хмара пилу, ми попирали ногами скарби. Я нахилився і вийняв з-під каблука том зі стертим золотим тисненням і датою: 1687. В цю хвилину я забув Гітлера і всі свої біди. Я відчув себе в печері царя Соломона серед діамантів. Очі в мене спалахнули, і я благословив долю, яка обдарувала пінське ОБЛВНО таким культурним інспектором бібліотечного сектора.
Через місяць я збагнув секрет цієї незвичайної культурності та уважності як до скарбів монастирської бібліотеки, так і до моєї власної персони. Людина, яка викликала мене і прийняла без заперечення мій план роботи та матеріальний кошторис, яка оточила мене винятковою опікою та увагою, не була радянською людиною. Це був просто варшавський студент і гарний сіоніст, який до того ж знав мене за деякими моїми публікаціями до війни. Цілий місяць наші стосунки мали характер службовий та офіційний, поки не виявилося, що в нас не лише батьківщина спільна, а й політична орієнтація – однакова.
Треба визнати, що за все життя не було в мене роботи, яка більше відповідала моїм нахилам. Я б не заперечував, якби мені надали схожу роботу при Національній Бібліотеці на горі Скопус. Завдання моє полягало в тому, щоб врятувати десятки тисяч книг від знищення, розібратися в них, відібрати окремо книги, які придатні для радянського читача, окремо теологію, книги антирадянського змісту та книги, що становлять бібліографічну цінність. Я зв'язався з «Утильсировиною» і першого ж місяця послав туди 700 кіло розірваних аркушів, старих газет і всякої макулатури. Тепер я гадаю, що було необережно посилати так багато: за бажання легко було б звинуватити мене в шкідництві, тобто у навмисному знищенні книг. Достатньо було б доносу випадкової людини, щоби створити «справу». Але тоді подібні страхи не спадали мені на думку. Я взявся до роботи з ентузіазмом.
План та кошторис робіт було відправлено до Обкому партії на затвердження, яке так і не відбулося до кінця моєї роботи. Тим часом я отримав посвідчення, за яким нас пропускали на територію військового госпіталю, закриту для звичайних смертних, – і право підібрати собі штат співробітників.
В моїй «бригаді» працювало шестеро людей. Помічником взяли Льоню, мого двоюрідного брата і сусіда по кімнаті. Цінним співробітником був Давид – солдат польської армії, який брав участь у вересневих боях із німцями. Давид, як добрий столяр, майстрував для нас полиці та ящики, куди ми вкладали відсортовані книги.
Ми зодягнулися в сірі халати, пошиті власними руками для захисту від пилу, і почали з того, що полагодили дах, через який текло на наші книги.
В перші дні заходили до нас політком та начальник госпіталю – подивитися, чим ми займаємося. Переконавшись, що нічого підозрілого немає, вони позичили кілька старих англійських ілюстрованих журналів і дали нам спокій. Заходив військовий лікар середнього віку – з проханням дати йому щось із Шолома Аша. Сам він єврей і знає про існування відомого єврейського романіста Шолома Аша, але в Радянському Союзі немає можливості дістати його твори. Цей сумлінний поціновувач єврейської літератури не хотів помирати, не прочитавши бодай однієї речі Шолома Аша. Ми поспівчували йому, але допомогти не могли.
Ми пірнули з головою у книжні розкопки. Ми пробивали шахти, підривали гори, тонули в книгах, прокладали грудьми дорогу вперед. Всі книги досліджувалися окремо і в сумнівних випадках надходили до мене на розгляд. Там були схоластика та давня філософія, чудова колекція грецьких класиків у латинських перекладах. Аристотель німецькою мовою та польська література XVII та XVIII століть. Російських книг не було, але серед тисяч томів католицької та протестантської теології знайшлися «Капітал» Маркса, книги Енгельса та комплекти радянського «Безбожника». За місяць ми докопалися до підлоги у першій залі. Цю подію відсвяткували гідним чином.
Розкопки іноді призводили до несподіваних результатів. У далекому кутку останньої кімнати ми знайшли триста томів детективних повістей та всього Джека Лондона. Клерики Семінарії, очевидно, часом потребували перепочинку. Натомість не без хвилювання, я виявив справжні скарби: incunabula, першодруки. Я тримав у руках величезний фоліант, друкований у два ряди, з червоними заставками та віньєтками, в палітурці з дерев'яних дощок, обшитих у напівзотлілу свинячу шкіру та скріплених металевим замком. Це був лише требник латиною, з датою 1493 року, сповнений дрібної в'язі напівстертих написів та присвячень. Не менш важливими були масивні білоруські біблії, видані на рубежі XVIII і XIX століть, ще до того, як царська політика поклала край друкуванню білоруських книг.
Про хід робіт я повідомляв в ОБЛВНО та готувався до прийняття візитерів із Білоруської Академії Наук. Кожні кілька днів забігав до нас начальник пінського ОБЛЛІТу, він же й цензор – білявий латиш, якого цікавила антирадянська література. Для нього ми поставили велику скриньку і кидали туди все, що могло йому стати в пригоді: антисемітську літературу, яка була представлена з винятковою повнотою, як належить майбутнім пастирям душ. Матеріали про переслідування католицького духовенства в радянській Росії, антирадянські памфлети, на які начальник ОБЛЛІТу накидався як гімназист п'ятого класу на порнографічні листівки. З подивом і засмученням він розглядав брошури (явний переклад з німецької), де вожді Радянського Союзу були намальовані з єврейськими носами та рисами обличчя та під кожним малюнком був віршований підпис у стилі Штрайхера та Геббельса. Начальник ОБЛЛІТу ніколи не бачив таких речей, він червонів, озирався і злодійкувато пхав кілька книжок у портфель. «Запишіть на мене! – бурмотів він. – Та дивіться, нікому не показуйте, нікого сюди не пускайте!»
Минали місяці, німці готували захоплення Норвегії, Радянський Союз допомагав їм чим міг. На міських бійнях у Пінську триста євреїв заготовляли м'ясо для німців. Транспорти м'яса, зерна та провізії щодня йшли через Пінськ до німецького кордону. Містом були розклеєні оголошення російською та німецькою – комісії з евакуації німців із радянської зони до німецької. Німецькі колоністи покинули Волинь. Виїжджаючи, вони погрожували, що скоро повернуться й переріжуть всіх євреїв (обіцянка, яка була ними виконана). А я сидів на драбині під стелею серед книжкових полиць і перегортав то монографію Честертона про Фому Аквіната, то реліквії польської старовини часів Яна Собеського та Владислава IV.
Вечеряв я в старенької матері. Рівно о сьомій годині в тісній кімнатці з допотопними меблями, де цокали на стіні ті самі годинники, які цокали і мелодійно видзвонювали години, коли чекали мого народження в маленькому будиночку в глибині зарослого травою пінського двору, ми сідали до столу і слухали останні новини – з Єрусалиму. Іноді нам повідомляли, що в Тель-Авіві вранці йшов дощ або що стільки-то мільйонів ящиків цитрусів пішло за кордон – і ці скупі звістки в засніженому та завірюшному Пінську, відрізаному від світу, підтримували нас більше, ніж військові повідомлення.
На жаль, єврейська радіохроніка з Єрусалиму дуже мало зважала на тисячі євреїв, які слухали її в далеких радянських снігах. Ми хотіли знати, що робиться вдома, а чули вісті з театру воєнних дій у Європі, що їх передавала кожна радіостанція. Важко передати, з яким почуттям ловили звуки рідної мови люди, відрізані від свого народу, жителі Пінська, над якими вже нависла тінь знищення.
Увечері збиралися в моїй кімнаті біженці, яких війна закинула до Пінська. На стіні було повішено великий плакат: «Скиглити забороняється»
Це не був зайвий плакат: у всіх був пригнічений настрій, і найбільше сумував помічник мій і кузен Льоня – скрипаль та невдаха, у якого на німецькому боці залишилися дружина та дитина.
Потрібно сказати кілька слів про цих людей, які всі без винятку були талановиті, всі хотіли жити та загинули безглуздо й жорстоко. Нехай ці слова будуть останнім спогадом про людей, які були мені дорогі й пам'ять про яких має бути свята читачеві не заради їхніх заслуг (у них не було заслуг), а тому що вони просто є частиною шести мільйонів європейських євреїв, які загинули безслідно.
Першим був Леон Шафер – людина незрівнянної серцевої м'якості та доброти. Дивовижна музична пам'ять цієї людини вражала мене: за першими тактами радіо він безпомилково називав кожну річ класичної музики і знав Бетховена та Берліоза, як ми знаємо кути своєї кімнати. Тієї зими крижана холоднеча стояла на вулицях Пінська. А він вчив мене слухати симфонію чи фортепіанний концерт, і я заражався його хвилюванням і забував про холод, війну та горе. Ми гасили світло. Від освітленої шкали радіоприймача відходило слабке сяйво. Обличчя Льоні було по-дитячому щасливе і сповнене гордого збудження, ніби вся музика належала йому. Він диригував, підспівував тенорком, заздалегідь попереджав, що наближається особливо сильне місце – і музика в ньому жила і дзвеніла. Всі рухи, інтонації, посмішка цієї людини були по-дівочому чарівні, але в практичному житті він був слабкий, потребував сильного друга і безпорадно відступав перед незрозумілою жорстокістю зовнішнього світу. Це не був маестро: це була людина, яка слухала та чула. Тисячолітня мудрість стародавнього народу жила в його чуттєвій витонченості та людській уважності. В таких закохуються жінки, до таких прив'язуються діти. І сам він закохувався по-жіночому і був прив'язливий як дитина, і водночас він був друг, лояльний і вірний, делікатний і нікого не здатний образити.
Льоня розповідав, як у містечку, де його застигли німці під час втечі, він три дні вранці ставав у чергу за хлібом, три рази отримував хліб і три рази виходив йому назустріч німецький солдат із плоским і сонним обличчям, відбирав хліб і казав: «Ihr Juden verdien kein Brot - ihr seid schuld an dem Kriege! » [«Для євреїв хліба немає – євреї винуватці війни» (нім.) – примітка автора]
Коли Льоня сказав, що він учитель музики і не винен у війні, німець посміхнувся: «Fur Juden ist die Musik zu ENDE!» [«Для євреїв музика скінчилася» (нім.) – примітка автора] Але Льоня не повірив йому.
Другий був – Люблінер, людина з гущі єврейської бідноти, дитя Лодзі. Для нього література була – «храм», куди він вступав навшпиньки, з молитовним обличчям. Вічно сидів він, покриваючи сторінки найдрібнішими бісерними літерами. він читав Мангера [Іцик Мангер, єврейський ліричний поет 30-40-х років – примітка автора], як побожні євреї читають молитовник. Людина ця ввела мене в літературу на ідиш: він перший приніс мені «Завл Рімера» Борейші ["3авл Рімер" Менделя Борейші – віршована хроніка про гоніння на євреїв у Росії після Першої світової війни – примітка автора], «У Нью-Йорку» Гальперіна [Моше-Лейб Гальперін – поет і прозаїк, який писав на ідиш в 20-30-і роки – примітка автора] та вірші Кульбака [Моше Кульбак – єврейський поет з Німеччини, який утік від нацистів до СРСР і загинув перед війною в сталінських таборах – примітка автора]. В старих комплектах варшавської "Фольксцайтунг", якщо вони десь уціліли, знайдуться його переклади дитячих поезій Тувіма. Втікши з Лодзі, Люблінер явився до Білостока і оселився в радянському Будинку єврейського письменника. Там він неабияк голодував і нарешті переїхав до Пінська. В Пінську він зайнявся складанням книжки-казки "Шапка", яка була розмальована і прикрашена віньєтками ста шапок усіх часів і народів (починаючи з лопуха, яким діти покривали голову від сонця в доісторичні часи, і закінчуючи, звичайно, червоноармійським шоломом з п'ятикутною зіркою). Казка була надіслана до єврейського Дітвидаву до Москви та прийнята до друку. Ця подія остаточно зміцнила комуністичні симпатії Люблінера. Ми жили втрьох в одній кімнаті: я був сіоніст, Льоня – скептик, Люблінер – комуніст. Це не завадило нам трьом домовитися зустрітися в Палестині, оскільки комуністичні симпатії Люблінера не заходили так далеко, щоб він доброю волею захотів залишатися в Радянському Союзі.
В грудні 1939 року прибув до Пінська гість із Лодзі: Меїр Розенблюм. Ніхто не чекав від нього такого геройства. Це була людина фізично настільки слабка і квола, що, здається, саме ходіння вулицею перевищувало його сили. Я принаймні ніколи не бачив, щоб Розенблюм на вулиці прискорив крок чи побіг. І ця людина зважилася на нелегальний перехід кордону в умовах, які вимагали чималої фізичної витривалості та мужності. Дорога пройшла безнапасно. В одному місці німці впіймали його, дали в руку мітлу та змусили підмітати площу. Це скінчилося б погано, тому що Розенблюм, людина вчена і дуже короткозора, не розрізняла на землі сміття і не володіла мітлою. Але, на щастя, його передали до рук старого поляка, який одразу його відпустив. На кордоні, коли брели в глибокому снігу та нічній темряві, його супутники, юнаки та дівчата, самі навантажені поклажею, не тільки несли його рюкзак, а й стежили, щоб він не загубився. Він, звичайно, не встигнув за ними і залишився один у лісі вночі, між СС та радянськими прикордонниками. Але люди з його партії повернулися та вивели його з лісу.
Є люди, в яких концентрується епоха, які виражають духовну сутність та долю цілого покоління. Людина ця була живим втіленням «єврейськості» – всього, що є в ній вічного, але ще більше – того минущого, що було пов'язано з трагічною історією польського галута. Перше і різке враження з н е м о г и: життя в ньому ледве тепліло. Таким він був від народження, і на шкільній лаві, і в сорок років. Не було в його житті ні сильної пристрасті, ні кохання. Він ні до кого надовго не прив'язувався, дуже швидко втомлювався, як від людей, так і від речей, – і ця млявість і хворобливість, і якась загальна втома були в ньому не просто особистою властивістю, а якоюсь специфічною рисою раси – знаком втомленої єврейської крові. Внук рабинів і схоластів, що втомився ще до народження, він носив у собі всю витонченість, всю збоченість та безнадійність ста поколінь єврейських начотників. Нічого він не зробив у своєму житті – ні доброго, ні злого, ні гарного, ні поганого. Я навіть не знаю, чи був він розумним. Не було людини непрактичнішої за нього, і кожен вуличний хлопчик міг підняти його на сміх, коли він плентався вулицею, напівсліпий і сутулий, рано посивілий, смішно переставляючи ноги, вузькогрудий, з безкровним обличчям.
Наше знайомство почалося у шкільні роки, коли він одного разу прийшов до мене – по-сусідськи – і запропонував: «Я чув, що ви шахіст – зіграємо». Нам було обом тоді по 17 років. У шахи він грав майстерно, набагато сильніше за мене. Але щоб стати дійсним майстром, не вистачило ні інтересу, ні здатності сконцентруватися: він просто не міг зробити необхідне для цього зусилля. Раз розпочате знайомство тривало все життя: в Польщі, Франції та Палестині. Розенблюм не сподобився стати поетом – вірніше, й тут не вистачило йому волі. Вірші, які він писав на ідиш, були сильнішими, ніж дев'яносто відсотків того, що друкувалося на той час. Я пам'ятаю поему «Містечко», яка вразила мене глибокою ліричністю та образністю і не надуманою, а природною силою вираження, але ця поема ніколи не з'явилася у пресі, і він не любив, коли йому нагадували про його вірші. Заробляв він як вчитель. Незвичайний читець, людина, органічно пов'язана з традиційним єврейським побутом, – він ніби стояв на порозі, проводжаючи минулу епоху, і не міг розлучитися з нею. Двічі він мав цю можливість: роки прожив у Парижі, де закінчив Сорбонну (французька та англійська мови були його спеціальністю), і врешті-решт повернувся до Польщі, тобто до єврейського польського гетто. Все життя мріяв про Палестину, і в 1936 році був у ній, але коли минули перші шість місяців, його потягнуло назад, у звичну атмосферу єврейського вигнання, в єврейську Лодзь або Пінськ. Це була його справжня батьківщина, і таким самим був його «сіонізм» – весь із спогадів і настроїв, далекий від усього різкого та грубого.
Основною рисою цієї людини була п а с и в н і с т ь. Не пасивність байдужості. То була людина цілісна, безкомпромісна і вірна собі. Ніколи він не кривив душею і не брехав. Це була людина вільна, а свобода полягала для неї в тому, щоб не стояти в строю. До жодної партії не міг він належати, і жодна скрута не могла його змусити прийняти с л у ж б у в конторі чи бюро: така річ суперечила його сутності. При всій своїй розхлябаності, при всій обурливій для його друзів відсутності енергії та амбіції, це був один із тих тихих упертюхів, які живуть по-своєму і не дозволяють собі диктувати: один із самих непримиримих у своїй буденній людяності людей. Епоха, середовище, час, який він відображував, – належали минулому. Він був живим запереченням сучасності, ходячим протестом проти її казарменності та масової дисципліни. Жити йому було важко. Навіть уроки давав він із видимою напругою та огидою, з явною відсутністю інтересу до своїх учнів. І все-таки незмінно оточувала його атмосфера симпатії та прихильності, для підтримки якої він зовсім нічого не робив. Він тільки був собою - людиною абсолютної незалежності духу і якоюсь невигаданою, справжньою, мимовільною єврейською шаленністю та «Innerlichkeit». [Innerlichkeit – проникливість (нім.) – примітка автора]. І ми всі сердилися на Розенблюма, критикували Розенблюма, вважали його негативним соціальним явищем, але обійтися без нього не могли. І коли в ту прокляту радянсько-нацистську зиму, повну брехні, горя і зла, відголосів кривавої несправедливості і масової, звіриної тупості, з'явився на нашому порозі цей тендітний, слабкий чоловічок – це було сприйнято як тріумф і перемога, як виклик, кинутий усім ворогам людства: Розенблюм живий – і з нами!..
Наприкінці лютого прийшла телеграма від Мечислава Брауна – з проханням приїхати до Львова у важливій справі.
Браун був доведений до відчаю. Жив він у центрі міста, працював у плановій комісії Львівської області. На службі мав окремий кабінет та відмінні зв'язки з радянським начальством. Польська секція Спілки письменників у Львові займалася в той час колективним перекладом поеми Маяковського «Ленін». Поему розділили на частини, і кожен із членів секції поетів отримав свій відрізок для перекладу. Браун був єдиним, хто добросовісно приготував до вказаного терміну свою частину. Здавалось би, все гаразд. Але чим улаштованішим був радянський чиновник Браун, тим гірше почував себе Браун – людина і письменник. Необхідність безперервно брехати, придурюватися й приховувати свої думки була вдвічі болісна для нього – поета і публіциста. «Ніколи ще не був я в такому принизливому і смішному становищі, – говорив він мені, бігаючи у хвилюванні по кімнаті. – В нас щодня мітинг чи збори. Я сиджу в першому ряду, на мене дивляться. Слухаю я агітацію, нісенітницю, неправду. Але як тільки вимовляють ім'я „Сталін“ – першим починає плескати мій начальник, а на нього дивлячись – вся зала. І я теж – складаю руки й аплодую, як заводний паяц... Я не хочу перекладати Маяковського – але я мушу! Я не хочу аплодувати, але я повинен. Не хочу, щоб Львів був радянський, і сто разів на день говорю протилежне. Все життя я був собою і був чесною людиною. Тепер я ламаю комедію. Я став негідником! І серед людей, які змушують мене брехати, я стаю злочинцем. Рано чи пізно я себе видам. Чи ти згоден, що я не повинен вести таке життя? Поки час – треба тікати звідси!»
«Але куди йти? Назад до німців?»
«Я віддаю перевагу німецькому гетто, ніж радянській службі!»
«Подумай, що ти кажеш! Ти їх бачив і знаєш, – німців!»
«Я бачив обидва боки! В німців загрожує фізична смерть, а тут моральна! У німців не треба буде брехати, приховувати свої думки! У німців мешкає більше євреїв, ніж тут! Моє місце з ними!..»
Браун повідомив мені своє рішення – тікати зі Львова. Я міг би відмовити його, але не знаходив аргументів. У цей час був період затишшя в єврейських гетто Польщі. Здавалося, що на цьому рівні єврейське життя стабілізується. Чоловіки отримували від своїх дружин, біженці від сімей, залишених у польських містах, листи з проханнями повернутися та з запевненнями, що можна жити та працювати. Думка про залишену в Лодзі дружину мучила Брауна. Радянська влада не цікавилася драмою розділених сімей; питання особового характеру не турбували її. Браун не міг і не хотів викликати дружину до себе, тому йому нічого не залишалося, як повернутися до неї. Умови життя за радянської влади були такі, що люди були згодні повернутися під німецьке ярмо і носити жовту лату, аби побачити своїх рідних та розділити з ними їхнє страждання. Союз Росії з гітлерівською Німеччиною створив психологічні умови для цього повернення. І, нарешті, була надія втекти з-під влади німців до нейтральної Європи, тоді як російські кордони були наглухо закриті, нікого за кордон не випускали й перспектива навіки залишитися в царстві Сталіна приводила біженців до панічного жаху.
Так сталося, що Мечислав Браун добровільно повернувся до Варшави, до єврейського гетто, з якого йому вже не судилося вийти живим. За вісімсот карбованців він купив собі польську метрику. Це при переході кордону гарантувало йому безпеку під час зустрічі з німцями. З Варшави він написав мені у квітні записку, де йшлося про те, що він «безмірно щасливий». Трагізм становища польських євреїв виражався в тому, що одні були «безмірно щасливі», рятуючись від німців у більшовиків, а інші – так само безмірно щасливі, рятуючись від більшовиків у німців. Це становище дуже скоро змінилося. Але залишається фактом, що ще навесні 1940 року євреї надавали перевагу німецькому гетто перед радянською рівноправністю.
Браун палко переконував мене піти разом з ним. На це я не погодився і в перших числах березня виїхав до Білостока, щоб побачитись із людьми, які нещодавно прибули туди з Варшави.
Нелегко було вибратися зі Львова. Один день я простояв у черзі на вокзалі і не добився квитка. На другий день я став у чергу з вечора, простояв ніч під замкненим вікном каси і вранці отримав квиток одним із перших. О другій годині пополудні я вже зайняв місце на пероні в натовпі, що від’їжджає. Вокзал був розбитий, ми чекали під снігом та вітром, доки подадуть поїзд. Подали його лише через шість годин, але на інший перон. Почався дикий біг наввипередки змерзлих і задубілих людей з валізами через тунель на інший перон. Перед кожним вагоном стала черга. Але ще довго нікого не впускали, і поїзд стояв темний, глухий, порожній і замкнений. Посадка почалася за годину, з усім звичайним у таких випадках сум'яттям, скандалами та криком. В останню хвилину виявилось, що вагон, до якого я став у чергу, забракований і не піде. Ніхто не подумав пропонувати нам інші місця. Посадка в інші вагони вже закінчилася, і на сходах кожного вагона стояла дівчина-провідник, загороджуючи вхід. Ті, що не потрапили в поїзд, сварилися, йшов густий сніг, і хтось бився в істериці. До відходу поїзда лишилося 10 хвилин. Завтра мені треба було починати все спочатку.
В цей момент, у стані повного безпам'ятства, я наважився на відчайдушний вчинок: підійшов до представника залізничної міліції та оголосив йому, що я хірург, викликаний до Білостока на термінову операцію і мушу їхати цим потягом.
Слова ці мали магічний ефект: правоохоронець тільки запитав мене, чи маю я відрядження, і, коли я це із мужністю відчаю підтвердив, взяв мене за руку, натовп розступився – і мене урочисто підвели, навіть посадили у вагон. Побачивши людину в шапці з червоним околишем, люди відразу потіснилися, негайно знайшлося місце, і я сів, не вірячи своєму щастю.
Це було прекрасно, як уві сні. Але чоловік в червоній шапці не відходив. Він нахилився і, добродушно посміхаючись від вуха до вуха, попросив пред'явити моє відрядження.
Я зовсім загубився і зробив те, що в моєму становищі виявилося єдиним виходом: упустив окуляри під лавку, – і це вийшло дуже до речі. Молодь в купе кинулася підіймати мої окуляри. На носі в мене була написана моя інтелігентна сутність, солідність та класова приналежність до людей розумової праці. Чоловік у червоній шапці не став чекати, поки я відкрию валізу (і ключик теж не знаходився), і пішов до виходу. Потяг рушив, і я поїхав до Білостока.
Всю дорогу за мною зворушливо доглядали і називали «наш лікар». Єдине, чого я боявся, через недосвідченість у справі обдурювання ближніх, – це те, що комусь знадобиться в дорозі лікарська допомога.
В Бресті ми простояли цілу добу. Вночі я пішов ночувати до міста: а вранці мене ніяким чином не хотіли пропустити на перон, попри квиток та всі докази. Навіть спілкування з начальником руху не допомогло. Кілька годин я клопотав легально, але скінчилося тим, що я пішов з вокзалу і за невелику винагороду мене пропустили до полотна бічним ходом.
Таким чином, довкілля почало впливати на мене негативно або, як знайдуть деякі, позитивно. Я ще мислив поняттями легковажної Польщі й не підозрював, що в Радянському Союзі за таке введення влади в оману люди розплачуються роками каторги.
8 березня 1940 року я ступив на вулицю Св. Роха в Білостоку. Це був «Міжнародний жіночий день» і гучномовці на вулицях передавали з цього приводу святкову промову. Я вслухався і впізнав високий жіночий голос. То була Ася.
Моя далека родичка Ася і зараз, мабуть, ще живе-поживає в Радянському Союзі. Історія Асі ось яка.
Походила вона із трудової сім'ї. Студентські роки Асі минули у Варшаві, жилося їй тяжко, голодно. Чомусь вивчала вона не медицину і не історію, а саме географію – можливо тому, що географію «дешевше і швидше». На канікули Ася приїжджала часто в гості до Лодзі, але ніхто з лодзинських родичів не здогадувався, що Ася людина не проста, а «бойова». Вона так чудово «законспірувалася» в сім'ї, що ми всі її вважали симпатичною, веселою, але зовсім незначущою панночкою, без секретів та ідей, і тому для нас було несподіванкою, коли в процесі комосередку при Верховному суді Ася випливла як одна з головних дієвих осіб. На суді вона поводилася по-геройськи, зухвало, її вивели із зали суду і дали їй умовно чотири роки.
Через чотири роки, щойно з в'язниці й по дорозі до рідного Білостока, Ася сиділа за моїм столом у Лодзі. Це була та сама Ася, трохи схудла, з гучним сміхом і різкими студентськими манерами, і якби я не знав, що це героїня революції, то вважав би її за недалеку провінційну панночку. Але чотири роки в'язниці не пройшли даремно. Для Асі це була справжня Комакадемія. В їхній камері організували щось на зразок партшколи, старші товариші вчили молодших, і Ася вийшла з в'язниці у всеозброєнні ленінсько-сталінської мудрості. Коли за столом мова торкнулася поточних політичних подій, Ася двома словами роз'яснила мені їхній сенс із такою чудовою впевненістю, що я зрозумів: для цієї дівчини немає більше таємниць у нашому бідному житті, вона все знає, і її не проведеш. Абіссінці, що вмирали під Аддіс-Абебою, були маріонетками англійського капіталу, італійський фашизм – хитрим лукавством міжнародних банкірів, трагедії народів і людських пристрастей – казки для дурників з дрібної буржуазії. Я зрозумів, що з Асею вже важко сперечатися і провів її на вокзал не без смутку. Ася поїхала до рідного міста, і за кілька місяців її знову заарештували. Цього разу вона була вже в ЦК Компартії Західної Білорусії та отримала сім років.
Сидіти довелося недовго. У вересні тридцять дев’ятого року ув'язнених Фордонської жіночої в'язниці розпустили, і Ася зайняла в радянському Білостоку належне, згідно зі своїми заслугами становище. Вже не пам'ятаю, де вона була головою. Настав час розрахунку за роки підпілля і в'язниць. Багато горя завдала Ася своїм батькам – це було «гидке каченя» в сім'ї, – і раптом гидке каченя перетворилося на лебедя з казки! Мати з острахом дивилася на неї, коли донька в чудовій хутряній шубці входила на півгодини, присідала до столу, жвава, рум'яна, розповідала про нову квартиру та меблі. Ася та чоловік її – видний комуніст – отримували високі оклади, і нарешті вона могла дозволити собі особисте життя та зручності, на які досі дивилася лише сприбока. І я почав розповідати Асі, що моя сім'я – в Палестині і я клопочу, щоб отримати дозвіл повернутися до Тель-Авіва, але я не знаю, як це зробити...
Ах, якими недобрими, чужими очима глянула на мене Ася, яким холодом повіяло від неї, як вона вся від мене відсторонилася, наче я був прокаженим!.. Я відчув, що одне моє бажання виїхати, моя приналежність до Палестини безнадійно скомпрометувала мене в її очах. Я відчув це і злякався: я зрозумів, що вона не тільки ніколи б мені не допомогла виїхати, звільнитися від ярма радянської влади, але, що немає такого нещастя – заборона виїзду, заслання, ув’язнення, – де вона б не стала беззастережно на бік моїх переслідувачів. Обставини моєї особистої біографії її не цікавили. Я не був для неї живою людиною, з сім'єю, з тугою по дому та правом самовизначення, а класово-чужинський елемент – «слуга англійського імперіалізму», якого, якщо можна було, то треба було «притримати». Отруйно, майже зловтішно зиркнула вона на мене скоса і більше вже не дивилася. Стіна, яка незрозумілим для мене чином виросла між мною і сім'єю, батьківщиною і свободою, важке наврочення, від якого я не міг втекти, невидимі сіті, в яких я заплутувався все сильніше з кожним місяцем, – все це набуло живих обрисів людини, яка начебто була мені близькою, знала всіх, хто був мені дорогий, і була нескінченно ворожою мені. Ася відвернулася вбік і мовчала.
«Ти не думаєш, що я зможу скоро поїхати додому?» – запитав я її.
Може, це слово «додому» було не на місці? Який же дім – Палестина? Це лише контрреволюційна, клерикально-буржуазна витівка. А якби всі білостоцькі євреї стали збиратися до Палестини – над ким би вона була головою?
«Не знаю не знаю!» – сказала Ася з досадою і відійшла від мене, як від зайвої та настирливої людини, яка не вміє тримати себе в пролетарському суспільстві («соціально-небезпечний елемент»).
Я був засмучений цією зустріччю, яка не обіцяла мені нічого доброго. Я не просив у Асі протекції і не чекав на її допомогу. Але її ставлення показало мені, що в радянському ладі нікого ні до чого не зобов'язують людські норми – ті саме норми, на підставі яких мені потрібно було їхати додому, а владі не затримувати мене. Це не було непорозумінням або тимчасовим зволіканням – те, що мене не випускали: це був початок якоїсь поганої історії. Я перебував у стані мухи, яка сіла на клейкий аркуш із написом «смерть мухам» – і хоча вона неписьменна і не знає, що таке клей, і нічого не розуміє, але цього всього і не треба, щоб у якусь частку секунди відчути у смертному страху і здивуванні, що більше не можна відліпитися – не можна відірватися!.. – сталося щось непоправне та страшне.
А тим часом у Пінську відбулися важливі події: у березні 1940 року було проведено паспортизацію, тобто польські паспорти було відібрано в місцевого населення та натомість видано радянські. Що ж до біженців, тобто немісцевих, прийшлих людей, то їм не можна було просто роздати радянські паспорти. Тому було засновано Обласний «Комітет опіки над біженцями» і від його імені розклеєно по місту звернення, де пропонувався біженцям вільний вибір: або прийняти радянське підданство, або записатися на повернення звідки прийшли, тобто в німецьку зону Польщі. У цьому останньому випадку радянська влада обіцяла за короткий час дати можливість реевакуюватися, спираючись на радянсько-німецьку угоду про обмін біженцями. Хто приймав радянське громадянство, зобов'язаний був у десятиденний термін залишити обласне місто Пінськ та оселитися в провінції, але не ближче ста кілометрів від радянсько-німецького кордону.
Проблема біженців була, таким чином, поставлена ясно: або приймайте радянське підданство, або йдіть туди, звідки прибули. Серед біженців почалися хвилювання – як вчинити? Добровільне прийняття радянського громадянства могло в майбутньому відрізати шлях повернення. Відмовитись – означало віддати себе в руки гестапо.
Дві тисячі біженців перебували в Пінську, а у всій Західній Білорусії та Україні їх кількість, ймовірно, доходила до мільйона. Приблизно половина з них прийняла радянське громадянство. Інша половина відмовилася від нього.
Але це не означає, що всі, хто відмовився від радянського паспорта, були готові повернутися до німців. Для мене була безглуздям як одна, так і інша перспектива. Я хотів до Палестини, де був мій будинок і сім'я і куди, на підставі сертифікату та візи, я, по ідеї, будь-якої миті міг виїхати. Я жодним чином не хотів прийняти радянське громадянство, але в березні сорокового року склалося становище, коли єдиним шляхом легально ухилитися від прийняття радянського паспорта було – записатися на повернення до зайнятої німцями частини Польщі. Це я й зробив. У березні сорокового року, додатково до своєї реєстрації в ОВІРі на виїзд до Палестини, я зареєструвався в міліції на повернення в Лодзь. Записуючись, я закріплював за собою право повернення до Лодзі, але зараз зовсім і не думав повертатися в зайняте німцями місто. Якби я хотів цього, я пішов би в березні за Брауном. Я хотів залишитися на радянській території, не приймаючи радянського паспорта, і чекати, доки буде можливість виїзду до Палестини.
Яка доля чекала на біженців, які не прийняли радянського громадянства? Їх було близько півмільйона, і з самого початку здавалося неймовірним, щоб німці прийняли таку кількість, тим більше, що серед біженців більшість були євреї. Важко було уявити, щоб гітлерівська Німеччина відкрила свої межі для сотень тисяч євреїв. Отож, треба було бути готовим до того, що радянський уряд інтернує до кінця війни ці сотні тисяч людей. З березня місяця переді мною стояла перспектива бути інтернованим. Але ця перспектива була для мене кращою, ніж прийняття радянського громадянства чи повернення на німецьку сторону.
Проте не всі міркували, як я. Коло моїх друзів, з якими я зимував у Пінську, розпалося. Люблінер прийняв радянське громадянство і переїхав через десять днів у містечко Янове за Пінськом. Він вирішив поєднати свою долю з долею Радянського Союзу, і це йому було тим легше, що він був один, без сім'ї – людина легка і ніким не зв'язана. Ніхто не чекав його у Варшаві чи за морем. Він оселився в селі за Яновим. Там він підкреслював, що він радянський, і почепив портрет Леніна власної роботи, як ікону, навіть не всередині своєї кімнати, а зовні, над входом до будинку. Сільське життя, робота в єврейській школі або для «Дому культури» дуже подобалися йому. Кінець його був – смерть у пінському гетто через рік із лишком від руки нацистів.
Розенблюм довго вагався: радянське було йому чуже, але перш за все він хотів уникнути потрясінь. Достатньо було з нього одного нелегального переходу кордону. Він боявся бути інтернованим, думка про німців жахала. І, зрештою, він прийняв радянське громадянство, не підозрюючи, що це і є пряма дорога до німців. На початку травня він переїхав до Кременця на Волині та влаштувався там викладачем французької мови в Ліцеї. Кінець його був – смерть у кременецькому гетто при ліквідації євреїв.
Люди, які не вірили, що німці їх приймуть легально, не чекали на обіцяну реевакуацію і переходили кордон нелегально, як це зробив Мечислав Браун. Один із працівників моєї бібліотечної бригади пішов таким шляхом до Варшави, де чекала його дружина. Дружина його – зубний лікар – просила його повернутися і писала, що у Варшаві можна жити та працювати.
Ця людина загинула у варшавському гетто.
Леон Шафер не прийняв радянського підданства та повернувся до Варшави цілком легально. Несподівано німці сформували 13 травня 1940 єврейський ешелон на станції Брест, і йому вдалося потрапити туди. Близько 600 людей поїхало цим поїздом. Німецький лейтенант, який керував посадкою на радянській станції Брест, вийшов до юрби євреїв на пероні, знизав плечима і сказав їм:
«Не розумію, навіщо ви їдете до нас! Адже ви знаєте, що німецький уряд не любить євреїв?..»
Але ці люди поверталися до своїх дружин і дітей і думали, що німецькі «антисеміти не страшніші від радянських «покровителів»». У цьому, одначе, вони помилялися.
Наприкінці травня я отримав листа від Льоні з Варшави. В цьому листі, як у листі Мечислава Брауна, йшлося про те, що він «безмірно щасливий», що дорога з Бреста до Варшави тривала два дні, що їх годували дорогою і пристойно поводилися. У Варшаві дали йому в поліції місяць часу, щоб обрати собі постійне місце проживання. Він з'їздив до Любліна до знайомих, і короткий час мав ілюзію, що він зможе з'єднатися зі своєю родиною в Лодзі. На той час уже було встановлено кордон між польським генерал-губернаторством та Німеччиною, і йому так і не вдалося те, заради чого він виїхав: зустріч із сім'єю.
Леон Шафер загинув у варшавському гетто.
В той самий час, коли на вулицях Пінська були розклеєні зворушливі плакати «Комітету опіки над біженцями» і ми із задоволенням відчували себе предметом урядової опіки – на далекій російській півночі, над Білим морем, поспішно ремонтувалися та упорядковувалися бараки та табори для поляків. Це були табори для інтернованих. Це були радянські «ИТЛ» – виправно-трудові табори для злочинців. Місцева влада могла про це нічого не знати. Наша доля вирішувалася в Москві.
В обласній міліції людям, які прийшли за радянським паспортом, пропонували добре подумати: чи варто?
Молодь, хлопчики 17-18 років, які хотіли спочатку взяти паспорт, закінчували тим, що записувалися на повернення до Польщі. Їм пояснювали, що всі, хто запишеться, поїдуть неодмінно та скоро. Їх запитували, чи усвідомлюють вони, що роками не побачать своїх батьків, братів, наречених, бо радянська влада на цей момент не може виписати їхніх сімей з того боку кордону. З ними розмовляли добродушно, давали батьківські поради, і вони закінчували тим, що писали заяви з проханням реевакуювати їх. Так сталося з декількома моїми знайомими. Вони пішли до міліції за паспортом, але їх переконали. І вони підписали заяву про повернення, яка була рівносильна вироку на кілька років каторги.
У квітні та травні сорокового року створилося парадоксальне становище серед біженської маси міста Пінська. Ті, хто прийняв радянське громадянство, мали терміново залишити місто, переїхати до села чи містечка. А ми – близько тисячі тих, що не прийняли – в очікуванні відправляння до німців залишалися на місці й продовжували працювати. В місті, звідки за зиму виселили тисячі людей проти їхньої волі, були залишені саме ми – офіційні кандидати на виїзд. З усіх боків попереджали нас, хитаючи головами, що це погано скінчиться. «Нас тисяча людей! – відповіли ми. – А у всій Західній Україні та Білорусі нас півмільйона, з дітьми, з сім'ями, зі стариками. Що з нами можуть погано зробити? Вишлють? Поїдемо. Не посадять же півмільйона у в'язницю». Так наївно ми оцінювали можливості радянської пролетарської держави. Ми думали, що нас дуже багато, щоб усіх ув'язнити.
В цей час розійшлася звістка, що до Львова прибула Комісія з Києва, яка розглядає прохання про виїзд за кордон! І я знову помчав до Львова. Прибув я туди 2 травня 1940 року.
Я не міг надивуватися переміні, яка відбулася в цьому місті з часу мого відвідування взимку. Стояв сонячний теплий день, вулиці були прикрашені з приводу свята 1 травня, на розі вулиць стояли столики, де продавалися пряники та цукерки в мішечках. Але справа була не в цьому. Львів сяяв, бо зі Львовом сталося диво, можливе лише за радянської системи: це місто було переведено на «особливий режим».
Декілька великих міст, таких як Москва, Ленінград, Київ, завжди знаходяться у винятковому становищі в Радянському Союзі. Це означає, що заради зовнішньої пропаганди міста вони перетворюються на оази, де підтримується європейський або подібний до європейського стандарт життя. Цим досягається подвійний ефект: власним громадянам демонструється, як може виглядати «щасливе комуністичне життя», а в іноземців, дипломатів та туристів, які відвідують ці міста, складається враження, що в Радянському Союзі не так уже й погано.
Львів у травні сорокового року – це було не просто «потьомкінське село», а надпотьомкінська столиця! Було відкрито тисячі приватних магазинів, а поруч із ними – блискучі державні магазини, гастрономічні палаци, парфумерні «ТЭЖЭ», взуття, мануфактура, кондитерські ломилися від тістечок, вітрини завалені такими горами продуктів, яких не було навіть у польські часи. Мені здавалося, що це все сон. Я не був готовий до такого різкого переходу. Всю зиму в Пінську, Бресті, Білостоку, не кажучи вже про периферію, ми не бачили цукру, білого хліба, магазини були порожні, основні харчові продукти видобувалися з-під поли, а про такі речі, як шоколад, какао, консерви, ми просто забули. Цілу зиму ми жили в біді, мерзли в чергах, влаштовували експедиції околицями за продуктами – і раптом я потрапив до раю, де очі розбігалися. Побачивши цукор у вітрині, я зайшов і скромно попросив – одне кіло. Мені дали – за казковою ціною чотири карбованці з половиною, тобто задарма. В другому магазині я знову попросив кіло. Знову дали – і без жодної черги. В третьому магазині я взяв одразу три кіло! В нас у Пінську за цукор платили по п’ятдесят карбованців, тобто за нормального робочого заробітку в сто п’ятдесят-двісті карбованців на місяць він був недосяжний. Цукор не купували, його «діставали»!
Очевидно, бути жителем Львова в цей час було великим привілеєм, подібно до того, як жити в Москві чи Ленінграді для радянського колгоспника чи провінціала є ідеал кар'єри та межа життєвого успіху. Прописатись у Львові на проживання було неможливо; я жив у знайомих без прописки. Своє перебування в цьому чарівному місті я використав, щоб накупити всього, чого мені не вистачало: складаний ножик, запас туалетного мила, книги, їжу. Візит до Львова підняв мій настрій: все тут виглядало «нормально», і в Комісії на вулиці Розвадовського, 12, де стояла велика черга з проханнями відпустити за кордон, зі мною теж розмовляли «нормально»: не сказали мені, як у Пінську та інших місцях, що до польського паспорта не можна поставити радянську візу, а погодилися, що мені треба їхати додому, і лише висунули дві маленькі умови: перше, щоб я повернувся зі Львова до Пінська, за місцем прописки, бо тут приймали лише львів'ян, і друге, – негайно отримати продовження моєї палестинської візи, яка закінчилася в лютому. Я негайно протелеграфував дружині в Тель-Авів: «Надайте продовження» – і отримав відповідь: «Продовження надішлемо». Все було чудово. Якби я тільки міг залишатися в місті Львові, прекрасному місті «на особливому режимі!» Але я не міг.
І я повернувся до міста Пінська, навантаженого гостинцями для друзів, цукром, шоколадом та добрими надіями. Але в Пінську скінчилися ілюзії, і повернулося колишнє безглуздя. В пінському відділі віз та реєстрації іноземців взагалі нічого не чули про львівську Комісію. Там мене просто висміяли, і мій завідувач відділу висловив припущення, що в Комісії переді мною «ламали комедію». Ці два слова "ламали комедію" я добре пам'ятаю. Не важливо, чи справді ламали комедію. Важливо, що радянський чиновник міг легко уявити, що зі мною не розмовляли серйозно і сміялися за моєю спиною, що це цілком узгоджувалося з його службовим досвідом.
Весь травень я чекав візи з Палестини. Якби я отримав її вчасно, я з'їздив би до Львова, і, можливо, мені вдалося б виїхати звідти до «ліквідації біженців» у червні. Але англійська адміністрація в Палестині не поспішала. Англійський консул у Москві отримав вказівку не видавати та не поновлювати палестинських віз. Люди, які керували Палестиною, робили все, щоб цієї останньої грізної години закрити вхід туди тим, для кого вона була єдиною надією на порятунок. По суті, вони виявилися посібниками катів єврейського народу. Продовження візи мені все ж таки надіслали. Не видати мені його було не можна, адже я був постійним мешканцем Палестини та володарем сертифікату від лютого тридцять сьомого року. Але мені надіслали це продовження лише у вересні, через чотири місяці, коли вже було пізно, і я не міг скористатися ним.
В травні ми припинили роботу з розбирання бібліотеки у пінському ОБЛВНО. Двоє із моїх співробітників утекли до Варшави, інші з радянськими паспортами виїхали з Пінська. Але припинити роботу змусила нас інша обставина: неотримання в термін «зарплати».
Розрахунки з ОБЛВНО не були легкою справою. Відпрацювавши місяць, ми починали «ходіння по муках» до Відділу та із запізненням у місяць отримували там не гроші, а чек на Держбанк. Після цього починалося ходіння до Держбанку, де на чеки ОБЛВНО не звертали уваги. Насамперед давали гроші на лісозаготівлі та промисловість. Просвітництво могло зачекати. Ми займали чергу перед дверима Держбанку з другої години ночі. Кожної ночі чергував інший член бригади. Тут нам дуже став у пригоді Джек Лондон, якого ми знайшли в нашій бібліотеці. Перед дверима Держбанку я прочитав з десяток повістей цього симпатичного американця. Щоранку, діставшись години до десятої до начальника, я пред'являв свій чек і отримував його назад зі словами: «Сьогодні не платимо». – "А коли ж?" – «А коли гроші будуть». Тижні через два я знайшов протекцію і за п'ять хвилин позачергово проінкасував чек за допомогою милої баришні, що була вхожою до кабінету начальника. Нарешті, до 1 травня, коли ОБЛВНО було в особливо скрутному становищі – до того, що навіть чека ми не могли отримати, – я запропонував призупинити роботу до отримання грошей. В паузі я з'їздив до Львова, а після повернення знайшов іншу роботу.
Якось вранці наздогнав мене наприкінці вулиці на велосипеді начальник ОБЛЛІТу, білявий латиш. «Та й швидко ж ви ходите,— сказав він,— ледве наздогнав: ходімо до мене в ОБЛЛІТ, там робота є». Начальник ОБЛЛІТу був високої думки про мої здібності. Якось, прийшовши до книгосховища при військовому шпиталі, він упіймав мене на тому, що я кинув у ящик з теологією книгу наукового змісту, навіть не відкривши її.
"Дозвольте, – сказав він, – це книга потрібна – "Теорія дарвінізму", а ви куди її кинули – до апостолів?" Тут йому показав, що на обкладинці під ім'ям автора були літери «SY», і пояснив, що це не ім'я та по батькові, а «Societas Jesu» – орден єзуїтів і книга, отже, не годиться для радянського читача. Він все ще не повірив і зажадав показати йому в тексті антинаукове місце. Я відкрив книгу на останній сторінці й легко знайшов клерикальне місце, де звергалося походження людини від мавпи. Начальник ОБЛЛІТу сповнився до мене повагою: людина настільки вчена, що по одній обкладинці опановує приховану контрреволюцію! Такий саме був йому потрібний.
В ОБЛЛІТі нагромадилися гори конфіскованих книг. Радянська влада вилучила всі книги із приватних бібліотек та книгарень. Начальник ОБЛЛІТу звіз тисячі книг до своєї установи. Йому слід було розібратися, що зі здобутку підлягає знищенню, а що ще може бути дозволено до читання. Оскільки він не володів мовами, крім російської, йому потрібен був перекладач. Я отримав завдання: завести реєстр та записати всі польські та єврейські книги. Російською повинні були бути зазначені: назва, рік і місце видання, автор і коротка характеристика змісту. Якщо книга містила антирадянські місця, принаймні одне місце мало бути наведено в дослівному перекладі. Остання рубрика залишалася для резолюції начальника.
Я отримував відрядно: по рублю від книги. Проте були книжки, за які я нічого не отримував: книжки заборонених авторів. Мені показали листи, що надсилаються систематично з Москви, – зі списком заборонених авторів. Автор, ім'я якого було в цьому списку, вилучався з обігу повністю: жодна його книга не могла бути допущена до читання, і, значить, якщо на складі пінського ОБЛЛІТу були такі книги, я не повинен був вносити їх до реєстру. Вони відразу йшли на знищення. Техніка знищення була вказана: книги або спалювалися, або розривалися. В цьому останньому випадку кожен аркуш книги повинен був бути розірваний окремо на частини, щоб не залишалося цілих аркушів, які ще могли б бути прочитані. Досі я знав, що є католицький, папський індекс. У середні віки не спалювалися єврейські книги: на площах Берліна в 1933 році німецькі студенти танцювали навколо вогнищ із антигітлерівськими книгами. Тепер я безпосередньо зіткнувся з радянською інквізицією.
На першому місці в списку, який мені показали було ім'я Каден-Бандровського, найбільшого польського романіста епохи Пілсудського. Раптом мені впало у вічі ім'я Кульбака, єврейського поета, про якого я знав, що він друг Радянського Союзу і перебуває в Москві. Це була перша звістка про Кульбака за роки: його ім'я було на індексі.
Начальник ОБЛЛІТу, радянський інквізитор, був не лише напівграмотний, але й нерозумний чоловік. Хіба можна було вводити за лаштунки радянської цензури сторонню людину? Мені не можна було показувати ні цих аркушів, ні інструкцій зі знищення книжок.
Щоранку протягом кількох тижнів я приходив на третій поверх будинку, де містився ОБЛЛІТ, з валізкою, вибирав п’ятнадцять-двадцять книжок для щоденного перегляду. Я вибирав книжки технічного змісту, безневинні брошури. Зрештою, я й сам не знав, що можна читати радянському читачеві й де починається контрреволюція.
Одного ранку я знайшов у купі книжок свою власну книжку про сіонізм. Я відклав її подалі і вирішив, що не залишусь на цій роботі. Начальник ОБЛЛІТу почав пропонувати мені перейти на «фікс» замість відрядної оплати. Я поїхав би з Пінська негайно – на південь, на Волинь, на Україну, подалі від інквізиторів! – але у червні біженцям припинили продавати квитки в залізничній касі. Від фіксу я відмовився.
Йшов червень. Місто над Піною купалося в потоках сонця та світла. Настало мирне та прекрасне поліське літо. Природа ніби хотіла винагородити пінчан за все, що зіпсували та споганили люди. Місто спорожніло: тисячі жителів були насильно вивезені, відправлені до в'язниць та заслань. Війна вирувала в Європі, впала Франція, Англія була на межі катастрофи, зло перемагало, а ми в Радянському Союзі були на боці ґвалтівника. Всі навкруги вдавали і брехали, і над кожним нависла загроза. Сім'ї, племена та народи були розділені межами та заборонами. Свобода пересування була відібрана у нас, і ми відчували, що жахливе безглуздя, в якому ми загрузли, в будь-який день може і має вибухнути вибухом. Поляки та мужики ненавиділи євреїв, євреї боялися радянських, радянські люди підозрювали нерадянських, місцеві ненавиділи тих, хто приїхав командувати ними здалеку, приїжджі – тих, кого підозрювали в нелояльності та саботажі. Все було згори гладко і гаразд, наповнене офіційною радянською фразеологією, але під нею клубочилися маси ненависті, готової вдарити.
В ці останні дні свого нормального життя я перестав думати і дбати про майбутнє. Щоранку, забравши порцію книг у свого інквізитора, я залишав її до вечора і їхав на річку, переправлявся на човні на другий, низький берег, брав каяк і плив за місто. Незабаром ховалися з виду його розбиті вересневим бомбардуванням церковні шпилі та вежі – незворушна тиша і безтурботна спека огортали річку, тяглися зелені береги в очеретах, птахи кричали в заростях. Я доїжджав до піщаної мілини, роздягався, лягав на гарячий пісок і дивився у чисте прозоре небо. Я був один, і тільки каяк на мілині поєднував мене з безглуздим і страшним світом, де мільйони людей задихалися між німецьким гестапо та радянським Мустапо. «Geheime Staatspolizei» і «мудра сталінська політика» – а посередині на мілини людина, гола і беззахисна, без права і без виходу, без батьківщини і без зв'язку із зовнішнім світом, оббрехана, обдурена, загнана в безвихідь і приречена на смерть.
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933055
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2021
автор: Щєпкін Сергій