Потяг

А  її  попереджали  про  життя:
Несолодке,  нерожеве,  недитяче,
Але  хто  дотримується  правил,
Поки  не  зазнав  невдачі?

Сповнена  надій,  бажань  і  мрій,
Молода,  цілеспрямована  і  гарна,
Прямує  в  місто,  що  заснував  Кий,
З  села,  де  підбори  -  то  вульгарно.

Вона  хотіла  підкорити  собі  місто,
І  не  лякали  її  ні  метро,  ні  люди,
Бо  не  вбачала  в  боягузтві  змісту,
І  йшла  по  головах,  щоб  цілей  досягнути.

І  звикла  дівка  до  шалених  поглядів,
Пристрасних  слів,  палких  зізнань,
До  обіцянок  вічних  і  надмірної  уваги,
До  дивних,  збочених  бажань.

Тому  і  не  зверта  уваги  на  блудних,
Що  тільки  одного  в  житті  своєму  прагнуть,
Крім  задоволення  брудних  потреб  і  втіх,
На  дещо  світле  й  вище  не  посягнуть.

Сидить  в  купе,  всміхається  усім,
Наївна,  а  при  тому  мудра  й  бездоганна,
Гортає  книжку  Плитки-Горицвіт,
Й  не  вірить,  що  реальність-  не  омана.

Але  мрійливий  настрій  перервали:
Купе  сусідське,  група  парубків-нахаб,
Вуста  замовчували  біль  й  прокльони,
Але  не  покидав  ті  губи  гіркий  смак.

Вона  принизила  в  своїй  манері,
Що  не  для  них  вона  як  подарунок,
І  єдина  ніжність,  котру  заслуговують,
То  палкий  іудин  поцілунок.

Та  що  відповісти  на  прикру  правду:
Образи  й  викрики,  що  просто  жінка,
І  хто  вона  така,  щоб  так  відповідати,
Адже  простецька  дівка,  а  не  зірка.

Та  довести  бидлу,  що  сексизм-  не  норма
То  неможливо,  як  співать  навчити  мавпу,
В  таких  випадках  не  врятує  і  реформа,
Життя  театр,  тож  таких  ховать  за  рампу.

А  вона,  горда,  подивилась  звисока,
І  мовчки  рушила  до  дамської  кімнати,
Але  життя-  то  небезпечна  гра,
Де  треба  оглядатись  і  тікати.

Жінки  бояться  їхати  одні  в  таксі,
Бояться  незачинених  дверей,
Бояться  вийти  ввечері  на  самоті
Бояться  в  сутінках  людських  тіней.

І  ця  історія  про  те,  що  не  дарма,
Що  не  дарма  ми  прагнемо  закону,
Що  захищатиме  наші  права,
Й  казатиме  про  межі  особистого  кордону.

Зайшла  заплести  собі  коси,
Але  не  зачинила  кляті  двері,
І  чує  вже  знайомі  голоси,
Що  зневажливо  сміються  з  неї.

Двері  зачиняються,  все  ніби  в  тумані,
Не  може  заволати,  ноги  -  вата,
Не  відчуває  тіла,  ані  рук,  ні  сліз,
І  думки  свої  не  може  наздогнати.

Вона  не  може  прокричати  "зупиніться",
Розбите  серце  вискакує  з  грудей,
Із  скривдженою  долею  лише  змиритись,
Й  тікати  з  світу  знедолених  людей.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933483
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2021
автор: Ілонака Руминка