Кудись поділись мрії і бажання,
А пристрасть згасла, як згаса вогонь…
Жар спопелів. Ми відреклись кохання
І сивина торкнулася наших скронь.
Не було спроб роздмухати жаринки,
Підкинути в багаття галузки.
В твоїх очах защезли ці іскринки,
Що мають всі закохані жінки.
Хто в цьому винен і яка причина,
Ніхто уже ніколи не збагне.
Не винен я і ти також не винна,
Але цей біль і досі не мине.
Потік життя відніс мене далеко
З тих пір не бачив вже очей твоїх.
Та кожну весну клекотом лелека
Сум додавав до споминів моїх.
Думки роїлись! В їхнім павутинні,
В тенетах цих, шукав твоє лице,
Але уже, відтоді і донині,
Мені все важче вже вдається це.
Вогонь погас. Усе колись згасає.
Та навіть зорі гаснуть в вишині!
На жаль, кохання вічним не буває,
Навіщо в снах являєшся мені?
20. 12. 2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934470
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.12.2021
автор: Мирослав Вересюк