Життя іде… та ні, летить стрілою.
А ми собі, як і було колись,
пірнаємо у світ із головою,
мчимо, сумуючи чи сміючись.
А ми собі, як дітьми, вірим в диво,
хоч і душа, буває, заболить.
Проте усе частіше жартівливо
ми відмахнемо неприємну мить.
А пам’ятаєш, як колись, малими
гадали, що здійснити можна все.
Самі собі здавалися значними,
й хотіли побувати бозна-де.
Знаходили для радості причину…
Видумували власний алфавіт…
І перед сном, пірнаючи, в перину,
ми мріяли порятувати світ.
Найбільше щастя ― аби рідні поруч.
Нам добре було вдома, як ніде.
Найбільша мрія ― аби світ без горя.
Коли й тепер так ― вберегли себе!
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936443
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2022
автор: Ольга Береза