– І про що ви тоді говорили? – питала мене вона. Дитяча допитливість переповнювала її оливкові оченята.
– Що?.. – здається, мене застали зненацька. Я розмішував каламутне питво у склянці, яку мені підсунув бармен, намагався розгледіти скляне дно. Ніби саме на дні склянки були потрібні слова і зібраність думок, що розбігалися з кожним ковтком.
Про це я можу говорити лише з нею. Чоловіки цього не розуміють. Чоловіки байдужі до почуттів. Їм це нецікаво. Зрештою, якщо вони і слухають, то не чують. Іноді вона мене запевняла, що між чоловіком і жінкою дружби не існує. Бувало, я запекло сперечався з нею щодо цього. Бувало, покірно погоджувався. Поки існують жінки, чоловіки не перестануть грішити.
– Про що ви говорили тієї останньої ночі? Чи усвідомлювали ви тоді, що та ніч для вас остання? – повертала мене до реальності, час від часу сьорбаючи каламутний коктейль.
– Ми мовчали. Не знаю: може, не мали, що сказати одне одному, або ж вважали тишу промовистішою. Важко сказати. Темрява заспокоювала зіниці. Пам'ятаю, чутно було лише, як билися наші серця і десь відлунювали секунди. Час рухався вперед. Час ішов назад... Хоча, зараз це неважливо, – я зробив великий ковток.
Тіло наповнилося спокоєм, думки стали ще химернішими, і я продовжив: – У мовчанні ми міцно тулилися одне до одного. Схоже, намагалися зігрітися від пекучого холоду, якого я напустив у хату зимового вечора, повернувшись додому. До нашого дому.
– Ти сумуєш за нею? – оливки її очей стали темнішими.
– Після тієї ночі ми жодного разу не бачилися, не чулися. Багато жінок вривалися в мої сни, ніжно посміхалися, брали за руку. Та я жахався їх, наче примар. Утікав від них, мовби скривджений людьми бездомний собака, – здається, я уникнув прямої відповіді на запитання.
Раптом мене хтось штовхнув. У вир шалених яскравих вогнів, у круговерть безкінечного хаосу. Поміж силуетів, що витанцьовували в тумані, я помітив ту, котру роками намагаюся забути. Вона була приховано сумна, сором'язливо всміхалася і сполохано оглядалася. Як дівчина, яку на вечірці кавалери не запрошують до танцю. Здається, її погляд зупинився на мені.
– Привіт! Що ти тут робиш? Ти сама? – все, що я спромігся сказати цієї миті. Та вона ніби дивилася крізь мене. Помахала тендітною долонею і заусміхалася сміливіше. Комусь знайомому, але не мені.
Її смолянисті кучері лежали на моєму плечі і п'янили ароматами, наче тієї останньої ночі. Я заколисував її в обіймах танцю, проштовхуючись крізь нечіткі силуети інших танцюючих пар. Знову мовчали. Врешті, хіба можливо докричатися один до одного з відстані, на якій ми вже більше не разом? Навіщо перекрикувати цей шум і гамір? Лиш би ця ніч не закінчувалася. Лиш би ця ніч тривала вічно.
... ... ...
Скальпель сонячних променів болюче розрізав повіки. Тупий гнітючий біль тиснув на скроні. А поруч нікого... Намацав рукою одяг. На ліжко з кишені випав якийсь дріб'язок і клаптик паперу, на якому поряд із цифрами красивим жіночим почерком виведено: «Зетелефонуй мені, коли прийдеш додому».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936891
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.01.2022
автор: Ноїв Ковчег