ПЕРЕЛЕСНИК

От  би  зважився  хтось  і  вимолив.      
Та  лишилася  геть  сама,  
Як  солома  суха,  чий  вимолот        
Проковтнула  глевка  пітьма.  
   
І  не  знала,  у  чому  схибила,  
Хто  згубив  у  стерні  граблі…  
Він  за  тиждень  уже  зі  схлипами  
Ледве  видихнув  і  збілів.  
   
Хоронили  як  слід  –  громадою.  
У  селі  чи  не  кожен  знав,  
Наречена  була  принадною,  
А  зробилася  навісна.  
   
Тільки  чула,  коли  поскрипує    
Фотографія  на  столі,  
Накривала  чарчину  скибою  –  
Випікала  для  цього  хліб.        
   
На  світанку  було  все  знищено        
І  розкидано  все  було  –          
Наче  ворог  у  хаті  нишпорив,        
Все  живе  беручи  в  полон.      
   
І  вона,  замісивши  мукою,      
Знову  ставила  хліб  у  піч,        
Щоби  з  тим,  що  опівніч  стукало,        
Залишитися  ще  на  ніч.  
       
Він  являвся  до  неї  зіркою,        
Говорив  –  Хоч  би  що  проси!        
Тільки  кішка  недобре  зиркала,        
Скаженіли  на  дворі  пси.        
       
Рятувала  його  і  пестила,        
Вигорала  у  тім  вогні,      
Ланцюжок  з  олов’яним  хрестиком        
Парафіном  стікав  по  ній.        
       
А  як  ранок  вривався  півнями,        
Що  поскльовували  зірки,        
Прокидалася  вкрита  піною      
Мов  утоплена  з  дна  ріки.        
       
Невідомо,  куди  би  повінню          
Серце  вдовине  віднесло,        
Закінчилося  врешті  повністю        
Вдома  борошно,  як  на  зло.        
     
У  люстерко  погляне  –  боженьки!        
Не  людина  стоїть  –  мара.        
Задивилася  заворожена  –        
Молода,  а  така  стара…      
   
Розшукала  граблі  за  клунею,        
Притулила  їх  до  дверей,        
Відвертаючись  тричі  плюнула,        
Як  на  хрещенні  ієрей.    
   
Поблукала,  зітхнувши  –  Господи!      
Наче  стежкою  до  села,        
Загубилася  між  покосами,        
Більше  року  сама  жила.        
       
Дуже  довго  водило  колами        
Всюди  марились  їй  граблі,        
Ними  ноги  до  вен  проколоті,      
До  артерій,  а  ще  в  землі.        
 
Ніби  час  розтягнувся  гумкою  –          
Він  у  полі  лежав  один,  
Потерчата  навколо  кумкали,        
Припадаючи  до  судин.    
       
Не  юнак  з  кришталевим  посохом,        
Не  козак  на  коні  з  мечем,        
Наречений  з  ногами  босими,        
З  них  і  досі  ріка  тече.        
       
Як  завила  вона  причинною,        
Що  проспала  вже  вік  чи  два,        
Засинала  іще  дівчиною,        
А  прокинулась  –  вже  вдова.      
     
Піднялося  гадюччя  кублами      
Та  почулося,  як  згори    
Із  хреста  над  церковним  куполом,  
Про  любов  їй  хтось  говорив.  
   
І  пішла  туди  геть  знесилена,  
Мов  по  груди  в  темній  воді,  
А  летавиць  з  очима  сивими  
Обернув  на  згарище  дім.

[i]
Марґо  Ґейко
Зі  збірки  "Каліграфія  долі"[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937004
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.01.2022
автор: Марґо Ґейко