Вона любила ті подушки,
Котрі́ він у машині завжди мав,
Вкладалась кішкою в клубочок,
І він її за містом так катав.
Він думав, що не здатен, кохати -
Так, як тільки у книжках писало.
Вона ж його любові зовсім не чекала,
Та щось незриме у обійми їх сплітало.
Пробила ніжним дотиком своїм,
Всі заборони і моралі межі.
Незчувся як увесь розтав й
Кохання розпалилось до пожежі.
Як так, чому? Мені не треба!
Вона взахлин зрікалася його.
Забудь і щезни й не пиши,
Облиш свободу простору мого́!
Боліло серце і душа боліла,
Як їхав він до неї, а вона казала Ні.
Годинами чекав, що зійде,
Та не згасало світло у її вікні.
Він пережив ігнор і блок в усіх сітках,
Байдужість, що колола до глибин.
Лиш зрідка, друзів сторіз доноси́в,
Уривки байтів дійсних новин.
Неприйняття... Пояснення не буде,
Здогадок й версій видумай мільйон.
Та почуття нестримні все керують,
Назвать її ім'ям на Те́фії* каньйон!
Він пам'ятає все: і погляди й торкання,
(й парфумів аромат ще в пам'яті снує),
Її диха́ння мирне і подушку на його коліні,
Так було добре й так уже не є...
* - супутник Сатурна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938490
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2022
автор: Serdyta_Sova