До неба рідним словом потягнусь,
У волошкові стиглості блакиті.
Лютневі хмари зовсім не сердиті –
Вони несуть надію на весну…
Поля та луки уквітчає знов
Замріяна солом’яна ромашка.
Малюю словом поле – це неважко:
Солодким щемом стелиться любов.
В красі такій іще мій прадід жив,
Стрічав кохану в пшеницях, на луках.
Вдихну тепло землі, щоб для онуків
Відкрити мудрість батьківських стежин.
Чи так проміння гріє? Чи тепло
Енергії, яку дарує пращур?
Та не забуду слово я нізащо,
яке до мене з вірою прийшло.
В свідомість зазирає Праотець:
«Життя – у сонці, в пташці, в конюшині,
Молися, дочко, щоб на Україні
Рясніло хлібом поле золоте…
Вслухаюся… і навіть вітер змовк,
Зчарований наївністю пейзажів,
Незриме слово отче гріло справжнім –
У ньому сила і свята любов.
/Надихнула картина полтавського художника Василя Непийпиво "Ранкові далі", 1967р. /
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940907
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.02.2022
автор: Білоозерянська Чайка