Весни нема. Лютує лютий.
— Ти як?
— Ніяк. Стараюсь бути.
Від розпачу і до надії,
Я від події до події.
— Ти де?
— Я — вдома.
— Страшно?
— Ні....
— Мене лякає невідоме,
А так — хоч в рідній стороні.
Там розстріляли, там упало,
Там знову вибух. Знову смерть,
Сирени — звичними вже стали,
Як вся новинна круговерть.
Весь світ засуджує: не можна,
мовляв, вбивати. Ні війні!
Та нас вбивають. Бомблять з неба.
Вже одинадцять клятих днів!
І знаєте, колись у школі,
Так складно зрозуміть було:
Як міг один — тримать мільйони?
Ах, он як. Бачу. Це ж воно!
Ні світ, ні люди в тій країні
Не можуть взяти під контроль
Одного психопата дії.
Що ж. То є наша роль.
Бо то — ілюзія держави.
То мильна булька. То — міраж.
Життя — як Орвела вистава,
Щодень — новий брехні тираж.
Весни нема. Лютує лютий.
— Ти як?
— Я — ненавистю скута.
Та я у себе. Я — удома.
Дивлюсь тривожно в невідоме,
і коли зранку прокидаюсь —
я вдячна тим, хто захищає ❤
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942001
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.03.2022
автор: JulKosh