Взагалі-то я не люблю ділитися духовним досвідом: вважаю, що має промовляти те, що пишу, а не те, як живу. Але часом життя є дуже промовистим.
Отож розповім про одне із див своєї особистої історії – очевидне і аж надто злободенне (на жаль...).
Усе своє свідоме життя я боялася війни. Чому? – не знаю. Це був ірраціональний страх, ніякими зовнішніми обставинами не викликаний, адже жили ми у мирному (хай і не надто благополучному) суспільстві, воєн на власні очі не бачили; остання реальна війна – Друга світова. Афганістан, Ізраїль... усе це було далеке і «несправжнє». І менше з тим, я завжди боялася війни. Як на мене, війна – то найбільше лихо, яке лишень може трапитися. Я не боялася смерті – всі ми смертні. Упокоїтися «насиченій днями», коли навколо – ті, кого любиш; або власноруч закрити очі рідним, оплакати їх у мирі... – так, спокійна смерть – то величезне благо!
Боялася паніки. Коли не знаєш, що трапиться наступного дня, наступної години, миті... Коли звичне, розмірене життя перетворюється на вогонь і хаос. Коли світ твій руйнується, і залишається лише тваринний страх. Коли втрачаєш людську подобу і тремтиш тільки за власне жалюгідне існування... Боялася, що у таких обставинах сама втрачу людську подобу – а це страшніше за смерть.
І от ми жили у мирі, а я боялася війни, і часто думала: «Господи, хай що завгодно трапиться – аби тільки не війна!» Час спливав... одружилася, народила сина... і от прийшла нам пора виїздити із України – на батьківщину до чоловіка.
Вилетіли ми 28-го листопада 2013-го року, у четвер (останній рейс того тижня) – а у суботу Янукович розігнав мирну студентську демонстрацію, з якої усе й почалося... і прийшло врешті до того, що відбувається нині... Ніколи-ніколи не подумала б я (та й хто при здоровому глузді подумав би?), що в Україні може вибухнути війна.
Ділюся цим не для того, аби викликати у читача заздрість і озлоблення: от, мовляв, буржуйка, сидить собі спокійно у благополучній країні і віщає звідти, а ми тут страждаємо – зовсім ні. Для того лише, аби безбожник, що прочитає ці рядки, зрозумів: [b]Бог – є.[/b] Аби той, хто вірує, та не відчуває Бога серцем, зрозумів: [b]ми Йому – небайдужі[/b]. І не просто небайдужі, але Він любить нас – [b]кожного.[/b] І не відчуваємо ми Його любові, Його підтримки, Його опіки із однієї простої причини: ми самі не шукаємо, не любимо Його. Замкнувши для Нього свій світ, своє серце, як можемо сподіватися на благодать? Усі біди людські походять лише від одного – брак Любові і Довіри, у першу чергу – до Отця. Недарма сказано: [i]«Найбільша заповідь: люби Господа твого усим серцем твоїм А друга, подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе».[/i] Звісно, трапитися може що завгодно, але якщо ми довіряємо Йому, і шукаємо волі Його – завжди (а не згадуємо про Нього лише тоді, коли потребуємо допомоги, і вимагаємо допомогти: «[u]Якщо Ти є[/u]»...), то Він обов’язково догляне нас, і, принаймні, ми хоча би зможемо подолати страх, відчай, і бути мужніми. Бо [i]«не буде посоромлений той, хто на Бога покладається».[/i]
Якби ми шукали Отця і жили заповідями Його – не християнськими лише, бо [i]«і язичники мають закон у совісті своїй»[/i], бо [i]«у домі Отця обителей багато»[/i]; якби читали Священні Писання і дотримувались їхніх повчань – не Біблію тільки, а Писання тієї віри, у якій народжені чи яка нам до душі – замість порівнювати, яка віра «краща», «правильніша» або звинувачувати усі віри, що то «лише люди вигадали», судити поганих священнослужителів і думати, що і Бог такий же, як ті горе-пастирі, самому ж при цім не мати ніякого духовного осердя і не шукати Бога хай навіть «поза релігіями», лише язиком тріпати; якби любили ближніх – не лише близьких – хай навіть на соту частину так, як навчали Вчителі – тоді, кажу, не було б у світі ні даріїв, ні македонських, ні цезарів, ні чингіз-ханів, тойотом хідейосі, петрів перших, наполеонів... путіних...
Віри нам! Любові! І буде мир.
2022-03-03/09
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942919
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2022
автор: Анно Доміні