Відтоді, як вона заполонила
Мої думки та почуття,
Мені і уявити вже несила
Без неї власного життя.
Усюди витончено, гармонійно
Я нею дихаю, живу,
Про неї марю, думаю постійно
І в снах, і в мріях, й наяву.
Вона – повік незгасної надії
Найяскравіший промінець,
Що стихнуть в серці лютії стихії,
Настане врешті їм кінець.
Вона дає поету дужі крила
І спраглу душу напува,
Аби її розквітла дивна сила,
Що все навколо ожива.
Її безмежно надзвичайні чари
Так живлять думи й почуття,
Що попри долі преважкі удари,
У них вкладають зміст життя.
Хто хоч би раз посмів таки пірнути
В її бездонну глибину,
Отримав шанс розкрити і збагнути
Її прадавню таїну.
Але її збагнувши таємниці,
Не слід уже спиняти хід,
Бо світла повної її криниці
Спустошити не можна вслід.
Адже насправді всім, всіма керує
Любов, котру вона впива,
І доки в світі цім вона існує,
Жива надія на дива.
Євген Ковальчук, 13. 09. 2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945016
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2022
автор: Євген Ковальчук