...або "відповідь. Та якщо не знаєте кому і з якої причини, то й добре. ;)
Господь спитав Адама:
«Чи їв від дерева пізнання?»
«То жінка, яку ти дав мені,
Плоди дала — і я їх з’їв».
Тоді Господь спитав і Єву:
«Чи правда є якась у тому?»
«Змій спокусив — плоди я їла».
Ось так людина вічність загубила.
Хоч кожен знав, що коїть гріх,
Проти спокуси встояти не зміг.
Скажу, історія там дивна
Та трішки темна.
Оті плоди раніше Єва з’їла,
Чому ж разом з Адамом вона прозріла?
Як навпаки, чому ж раніш не стала
Від сорому вона ховать свого нагого тіла?
Чи знав Адам (ось головне питання),
Що їсть плоди від дерева пізнання?
Про те нам Біблія нічого більш не каже.
А як хто знає, то хай мені підкаже.
Ось я й кажу, історія то темна.
Давно все сталося, тому й недивно.
Та зрозуміло там одне мені:
За гріх, і незалежно від розміру вини,
Усім причетним Бог призначив кару.
І змію. Й Єві. Дісталося й Адаму.
Часи ішли. Змінювася світ.
І всі забули про зміїв та Адамів гріх.
Стали казати, що Єва спокусилася сама,
А потім спокусила і Адама.
І що там далі почалося…
Яке б вже лихо в світі не стряслося,
То винні зовсім не Адамові сини,
На них нема й краплиночки вини.
У всьому винуваті Єви підлі дочки,
Підступні їхні душі, звабливі їхні Очки.
Пандора відчинила скриню…
Від Клеопатри чоловічий рід весь майже згинув.
Єлена поміж греків війну розпочала.
Моргана також щось там затівала.
Це полювання на "відьом" світ цілий захопило.
Усе те зараз і не згадати,
Як світу довелося від жінок «страждати»…
Та нині спитати хочу я чоловіків,
Які свій страх жінок пронесли крізь віки.
Ви кажете: «Всі біди від жінок?».
А може інший треба було вивчити урок?
Що треба слідкувати кожному та й за собою.
Опікуватись треба власною душею.
Дивитись спершу в дзеркало на себе,
Аби не зводити на інших наклеп без потреби.
І визнавати спершу власні помилки,
Бо не знайдеться в світі людини без вини.
P.s.
Звернутись до жінок я також хочу.
Молімося до Бога проти ночі,
Що живемо в освічені часи,
Які наблизили нам наші попередниці.
Бо в сиву давнину,
Та в принципі, і не таку далеку,
Були безправними жінки,
А за панів вважалися чоловіки,
Хай навіть був він самим найбіднішим,
Та над дружиною — хазяїн він найбільший.
Як проти чолов'яги зробить інший якесь зло,
Йому на захист вставало все село.
А як дружині хтось намне боки,
«Справи сімейні!» — всі розводять руки.
А ще не мали ті жінки нічого:
Ні власності,
Ні голосу,
Ні гідності!..
Не мали жодних прав!
Навіть позбавили їх права
Віддатися у шлюбну ніч тому, кого кохали,
Бо видумав господар «jus primae noctis»,
Такий «податок цнотою» здіймали феодали!
Бо хто сильніший — той і правий.
А ми безсилі — а тому безправні.
Були.
До сих часів.
Тепер вже кожна — сама собі хазяйка,
Хоч ти добродійка, а хоч і лиходійка.
Ми можемо робити, що захочем!
Ми можемо бажати, що захочем!
Керуємось лиш власним розумінням,
Талантами, чеснотами та вмінням.
А також Божими законами, хто вірить,
Що після смерті всіх чекає Суд єдиний.
Ось так і живемо сьогодні:
Якщо людина - їй, тобі або мені
Скаже зле слово чи вдіє щось лихе,
Перед людським судом відповідать за все.
Хоч ми в не найкращі,
Та ми і не найгірші.
Ми на рівні з чоловіками.
З такими ж бо правами,
Які закон завжди дарив чоловікам,
Які лише у снах завжди ввижались жінкам!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945576
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.04.2022
автор: Яніта Владович