Інколи думаю собі тихенько,
Неначе бачу видіння,
Що після смерті моє серденько
Проросте гілками й корінням.
Що мої руки потягнуться вгору,
До неба, до хмар далеких,
А в моїх косах в весняну пору
Зів’ють гніздечко лелеки.
Я бачу місяць над власною кроною
І чую шелест своїх сусідів,
І ясні зорі спадають короною
На тихі молитви друїдів.
І діти малі обіймають стовбур,
Шукають гриби під опалим листям,
А поряд якийсь дурнуватий бовдур
Ламає руки мої і кисті.
Можливо, він ними топитиме хату,
А, може, змайструє гучну сопілку,
Та я вже не зможу пташок обіймати,
І в пічку закинуть живу мою гілку.
Невже він не міг ухопити гілляку
Оту суху, що більше не диха?
А, може, здуріло воно зпереляку,
Що сміло створити зі мною це лихо?
Поплачу я трохи і сестри-берізки
Мене заспокоють своїми плітками
Про вербу, якій обірвали всі кіски,
Про дуб, що тріщить від сокири роками.
«Та ми не здаємось!», - кричали красуні.
Мигтіли сережки і білі фуфайки.
«Хоч шкода втрачати гілочки юні,
Та ми не боїмося злої нагайки».
Ходила бабуся старенька і квола,
Збирала шипшину, а, може, бузок.
Шукала очима сліпими довкола
Зручний і надрубаний кимось пеньок.
Тепер вже не треба бабусі шукати
За неї зробили це дужі дядьки
Нарешті вдалось всі дерева зрубати.
Сідай, куди хочеш, не ліс - а пеньки.
18.04.2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945702
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.04.2022
автор: Катруся Т.