В пейзажі давнього майстра
під олійною фарбою дерева мають коріння,
шлях, безумовно, веде до мети,
підпис скромно затулений стеблами,
ймовірно п'ята після полудня,
зелень м'яко, але переконливо зупиняє,
тому і я призупинилася - саме так, мій любий,
це я та жінка біля ясена.
Подивися, як далеко я відійшла від тебе,
який у мене білий чепець і жовта спідниця,
як міцно тримаю кошик, щоб не випасти з картини,
як я красуюся в чужій долі
і відпочиваю від життєвих таємниць.
Якби й покликав, не почую,
якби й почула, не обернуся,
а якби й зробила цей неможливий рух,
твоє обличчя здалося б мені чужим.
Я знаю світ у межах шести миль.
Я знаю трави і заклинання від всіх страждань.
Бог все ще дивиться на маківку моєї голови.
Я все ще молюся про миттєву смерть.
Війна - це кара, а мир - нагорода
Сороміцькі сни - породження сатани.
Очевидно, що я маю душу, як слива має кісточку.
Я не знаю пристрасті серця.
Я не знаю наготи батька моїх дітей.
Я не здогадуюсь, що Пісня пісень
підступна, заплутана чернетка.
Те, що хочу сказати, є в готових реченнях.
Я не впадаю у відчай, бо це не моє,
а тільки довірено мені на зберігання.
Навіть якби ти упадав за мною на дорозі,
Навіть якби ти задивлявся в очі,
Я обмину тебе за волосину від самого краю прірви.
Праворуч мій дім, в якому все навколо відоме
разом з його східцями та входом всередину,
де відбуваються ненамальовані події:
кішка стрибає на лаву,
сонце падає на олов'яний жбан,
за столом сидить худорлявий чоловік
і лагодить годинник.
Джованні Доменіко Тьєполо "Пейзаж з сидячою селянкою", 1757, деталь фрески, Венето, Віченца, Вілла Валмарана-а-Нані
Giovanni Domenico Tiepolo "Landscape with Sitting Farmer", 1757, fresco, detail, Italy, Veneto, Vicenza, Villa Valmarana ai Nani.
[b]Wisława Szymborska Pejzaż[b][/b][/b]
W pejzażu starego mistrza
drzewa mają korzenie pod olejną farbą,
ścieżka na pewno prowadzi do celu,
sygnaturę z powagą zastępuje źdźbło,
jest wiarygodna piąta po południu,
maj delikatnie, ale stanowczo wstrzymany,
więc i ja przystanęłam - ależ tak, drogi mój,
to ja jestem ta niewiasta pod jesionem.
Przyjrzyj się, jak daleko odeszłam od ciebie,
jaki mam biały czepek i żółtą spódnicę,
jak mocno trzymam koszyk, żeby nie wypaść z obrazu,
jak paraduję sobie w cudzym losie
i odpoczywam od żywych tajemnic.
Choćbyś zawołał, nie usłyszę,
a choćbym usłyszała, nie odwrócę się,
a choćbym i zrobiła ten niemożliwy ruch,
twoja twarz wyda mi się obca.
Znam świat w promieniu sześciu mil.
Znam zioła i zaklęcia na wszystkie boleści.
Bóg jeszcze patrzy w czubek mojej głowy.
Modlę się jeszcze o nienagłą śmierć.
Wojna jest karą a pokój nagrodą
Zawstydzające sny pochodzą od szatana.
Mam oczywistą duszę jak śliwka ma pestkę.
Nie znam zabawy w serce.
Nie znam nagości ojca moich dzieci.
Nie podejrzewam Pieśni nad pieśniami
o pokrętny zawiły brudnopis.
To, co pragnę powiedzieć, jest w gotowych zdaniach.
Nie używam rozpaczy, bo to rzecz nie moja,
a tylko powierzona mi na przechowanie.
Choćbyś zabiegł mi drogę,
Choćbyś zajrzał w oczy,
minę Cię samym skrajem przepaści cieńszej niż włos.
Na prawo jest mój dom, który znam dookoła
razem z jego schodkami i wejściem do środka,
gdzie dzieją się historie nie namalowane:
kot skacze na ławę,
słońce pada na cynowy dzban,
za stołem siedzi kościsty mężczyzna
i reperuje zegar.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946634
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.05.2022
автор: Зоя Бідило