Шлях в село на узвишші проліг
повз алею з квітучих вишень.
Мчу крізь неї на велокрилі.
Кожну тріщинку шляху вивчив.
Неквапливо всотав його дух,
скуштував не одразу сутність.
Скільки вовка в містах не годуй –
мчить під вишень весільні сукні.
Квітень мжичкою хати сповив.
Крук ширяє у сірій прірві.
З пуповин мій талан степовий
між бетонів пах листям прілим.
А тепер він відбився від рук,
над селом і над степом кружить.
Він – сільський, понад вишнями, крук.
Тінь перната пірнає в ружі.
Наречені у білій красі
поставали обабіч шляху.
Крук втомився, на вишню присів,
мов жаліючись, сумно крякнув.
Бачив хижих залітних кручат,
що чигають, нерівно дишать
і, очей наклювавшись, кричать
над весільним убранням вишень.
Під дощем із залізних птахів,
вишні моляться й тягнуть віти.
Ми згадаємо, хто ми такі,
і, очистившись, вибухнем цвітом.
© Сашко Обрій.
29.04.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946833
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.05.2022
автор: Олександр Обрій