Десь хтось малює собі квіти,
Щоб не лякались більше діти
Отих дірок, що у паркані…
Я знаю, це не згоїть рани,
Хай пелюстки ті білосніжні
Твою обіймуть душу ніжно,
Аби хоча б на мить забути,
Що довелось тобі почути,
Що довелось тобі побачить.
Бо ж досі серце твоє плаче,
А разом з ним душа ридає,
Як її втішити не знаю…
То ж попрошу оту дрімоту
Про сни без болю і турботи,
Про сни з усмішками коханих,
Неначе поряд вони з вами,
Хай їхній сміх у сни полине,
А смуток безпросвітний згине.
Ще начарую мовчазної тиші,
Печаль тебе нехай полише.
Тобі я також начарую обереги
І довгого життя пряму дорогу.
Іще зроблю чарівні талісмани,
Щитом тобі вони хай стануть.
Десь хтось малює собі квіти,
Бо ж треба якось далі жити,
Бо ж треба спомини жахливі,
Сумні, нерадісні й тужливі
Замкнуть в далекій комірчині,
А без ключа та й не відчинять.
Той ключ сховаємо навіки
Аж на краєчку всього світу.
Його шукать ніхто не стане,
А як і стане - то не знайде.
А раптом знайде? Як же бути?!
Замок заіржавів. Не відімкнути.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946993
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.05.2022
автор: Яніта Владович