***

Ступаючи  тихо  ,  крадеться  ночами  .
Забирає  він  страх  ,  і  колише  руками.
Ні  слова  не  вмовить,  ні  поруху  лишнього
Він  насувається,  як  ота  буря  після  затишшя
На  плечі  сидить  крук,  з  очами  мов  намистини
А  з  його  очей  ще  ніколи  не  було  і  сльозини.
Тим  не  менше,  парасолька  завжди  була  у  руці
Стережися,  коли  захоче  повільно  іти  назирці

Не  страшні  давно  йому  ні  холод  ,  ні  спека
Його  друзі  -  це  круки,  а  ворог  -  лелека.
Коли  скликає  сімейство  круків  він  на  обід  ,
Хтось  обов'язково  перекаже  тобі  привіт.
Боятися  його  не  треба  ,  і  сварити  шансу  нема
Бо  любить  літо,  і  ховається  ,  коли  настає  зима
Повелитель,  найкращий  гравець  у  цьому  світі
Дуже  любить  подаровані  кимось  ніжні  квіти

Круки  від  нього  в  захваті,  очі  його  їм  за  сонце
А  плечі  -  це  у  світ  людський  широке  віконце
Він  годує  їх  стиха  насмачнішими  ласощами,
А  вони  щиро  дякують,    хоча  й  нема  за  що  .
От  він  і  радіє  ,  і  з  вдячністю  їх  напуває.
Про  те,  що  самотній  -  давно  цьо́го  не  знає
До  нього  звикають,  а  він  звикає  до  них  .
У  великому  шоці  від  вига́док  людських.

І  дні  йшли  за  днями,  їх  змінювали  ночі  .
Кожен  день  кращими  вже  були  його  очі.
Та  круки  майже  зникли,  геть  осиротіли
Він  не  міг  їх  погодувати,  а  вони  так  хотіли
Аж  раптом  ні  ,  за  друзів  точно  не  забув
Коли  з  водою  у  руках  до  лігва  він  прибув
І  дав  їм  пи́тоньки,  наси́пав  ситного  зерна
Залиши́лася  тепер  лиш  у  нього  справа  одна

Пішов  блукати  темною  стежкою,  щось  шукав
А  потім  зупинився  .  І  тихенько  до́лі  впав  .
Закрилися  його  очі  ,  в  голові  помутніння.
Аж  раптом  перед  очима  постало  видіння.
Він  у  Франції,  під  ногами  малі  калюжі  .
Але  він  йшов  ,  на  них  було  якось  байду́же.
Побачив  себе  збоку  ,  і  знову  мало  не  зомлів.
Він  був  круком  ,  чорним  ,  який  політ  любив

Тому  і  птахи  були  йому  за  вірних  друзів,
Щасливі́шого  за  нього  не  було  у  окрузі  .
Але  він  зрозумів  ,  що  час  його  вже  настав  .
І  з  стежки  темної  вже  ,  шкода  ,  але  не  встав  .
Позліталися  круки,  вихор  здійняли  крильми.
Закрили  від  світу,  що  був  заселений  людьми
Отямився  він  далеко  за  містом,  очі  були  малі
Він  був  тепер  круком,  що  цурається  землі  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947473
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2022
автор: Яна К