Серед дітей, що гралися на вулиці,
Жабенятко нагадала вона мені,
Стара сорочка заправлена в труси,
Скуйовдив вітер рижуваті кучері,
Великий рот, ще й зуби кривуваті,
Риси обличчя негарні, різкуваті.
Двом хлопчакам, її одноліткам,
Батьки купили по велосипеду,
Тож хлопчики, забувши час обіду,
Забули і про неї, крутячи педалі,
Вона лиш бігала за ними слідом.
Радість чужа, так само як і власна,
Млоїла душу їй, із серця рвалася,
І дівчинка раділа щиро та сміялася,
Наповнена по вінця своїм щастям.
Ні заздрощів, ні наміру поганого
Іще не знало боже це створіння,
Бо все на світі наче бачить наново,
Їй все живе, що іншим стало тліном!
Не хочу уявляти, на неї споглядаючи,
Що буде день, коли вона, ридаючи,
Жахнеться, що межи приятельок,
Вона найгірша "сіренька мишка"!
Я сподіваюсь: серце її не іграшка,
І не зламається, отримавши урок.
Я вірить хочу: чистий отой вогонь,
Який в душі її продовжує горіти,
Зуміє біль страшний переболіти
Й розтопить найміцніший камінь!
На перший погляд вона негарна,
Привабити уяву їй зовсім нічим, —
Але душа, так по-дитячому наївна,
На тебе дивиться, лиш зазирни у вічі.
Якщо це так, що таке істинна краса,
І через що обожнюють її всі люди?
Лампадка то, оздоблена, але пуста,
Або ж вогонь у ній, що видно всюди?
&&&&&
Колись у юності я прочитала книжку для дівчаток, ще юних та й зовсім дорослих. У був там цей вірш. Фінальні рядки вірша - єдине, що пам'яттаю з того читання. Але вже кілька років мріяла перекласти вірша українською, але не вдавалося перекласти навіть останні чотири рядки. Все було не так. Але вчора нарешті я знайшла потрібні слова та рими. І взялася за вірш...
&&&&&
Николай Заболоцкий. Некрасивая девочка.
Среди других играющих детей
Она напоминает лягушонка.
Заправлена в трусы худая рубашонка,
Колечки рыжеватые кудрей
Рассыпаны, рот длинен, зубки кривы,
Черты лица остры и некрасивы.
Двум мальчуганам, сверстникам её,
Отцы купили по велосипеду.
Сегодня мальчики, не торопясь к обеду,
Гоняют по двору, забывши про неё,
Она ж за ними бегает по следу.
Чужая радость так же, как своя,
Томит её и вон из сердца рвётся,
И девочка ликует и смеётся,
Охваченная счастьем бытия.
Ни тени зависти, ни умысла худого
Ещё не знает это существо.
Ей всё на свете так безмерно ново,
Так живо всё, что для иных мертво!
И не хочу я думать, наблюдая,
Что будет день, когда она, рыдая,
Увидит с ужасом, что посреди подруг
Она всего лишь бедная дурнушка!
Мне верить хочется, что сердце не игрушка,
Сломать его едва ли можно вдруг!
Мне верить хочется, что чистый этот пламень,
Который в глубине её горит,
Всю боль свою один переболит
И перетопит самый тяжкий камень!
И пусть черты её нехороши
И нечем ей прельстить воображенье,-
Младенческая грация души
Уже сквозит в любом её движенье.
А если это так, то что есть красота
И почему её обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Или огонь, мерцающий в сосуде?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948407
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.05.2022
автор: Яніта Владович