Зійшло уже сонце... зайшло вже до хати,
й хвилиночки тут не заснула ще мати.
Всю нічку сорочку вона вишивала,
всміхалась рідненька та все розмовляла.
Слова ті лились, мов вода у струмочку,
а барви ясні прикрашали сорочку.
Тут ниточка кожна свій слід залишала,
для сина сорочку вона вишивала.
Бо знала - наступить щаслива година,
обійме матусенька сокола-сина.
Що він, як це сонце, зайде знов до хати,
і буде матуся його цілувати.
То ж все шепотіла:"Моя ти дитино!
Жита в колосочку і клен біля тину,
і хата, й садочок, в саду соловейко
чекають на тебе... синочку-серденько.
А вчора зустрілась твоя знов дівчина,
розквітла, мов ружа... така вже красива.
Всміхнулась привітно, мене все питала,
коли нову звістку від тебе я мала?
Он скільки дівчат вже на вас тут чекають,
вони, як і я, теж щодня вишивають.
Хто батьку, хто дядьку, хто брату...
Синочки,
до Дня Перемоги вам шиєм сорочки."
Молилася мама... в очах болю жмуток,
та сину не скаже. Навіщо той смуток?
А сонце дивилось, світлішала хата,
молилась за кожного мама солдата.
Промінчики ніжні по нитці стрибали,
свою золотисту тут барву впізнали.
А поряд блакитна вже ніжністю сяє...
Лиш радість в сорочці матуся лишає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948416
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.05.2022
автор: Надія Башинська