Кошлатяться у балці вівці й трави.
На серці буревій потроху вщух.
Життя з дрібниць пізнавши, а не з правил,
вівця лишила вовни шмат кущу.
Мов привид, світить оком ветха хата, –
провести сонце вийшла край села.
Димар, мов шию, витягла пихато.
Без даху. Втім, в шибках ще повно скла.
Господарі пішли й не попрощались.
Звалився льох, попадали тини.
Її ж завжди розрадять від печалі
невтомні солов'ї і цвіркуни.
Вони, мов чатові, колишуть тишу,
сни хати, балку, терен, груди скель,
Куди, по що, для чого звідси йти ще,
із раю в край розбурханих вістей?
Де вже не ти, а світ з оправ і правил.
Де тонеш в морі ґвалту й метушні...
Кошлатяться у балці вівці й трави,
як тло, на котрім норми всі – смішні.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948464
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.05.2022
автор: Олександр Обрій