Я тебе, злодюго, дратую
навіть тим, що живу — не існую!
Полотно на моєму мольберті
не сприймає образів смерті.
Я на ньому малюю вічність:
вчора — казку, сьогодні — дійсність.
Сміх дитини, мамині очі,
сни космічні — прості й пророчі.
Я тебе, чужинець, нервую
тим, що небо блакитне малюю,
тим, що світ пізнаю і сприймаю,
а тебе в цьому світі немає!
Як немає війни і зброї,
взагалі — ні насильств, ні крові.
У обіймах лиш жінка і діти
й сто причин, щоб життя любити.
Я тебе, ординець, лякаю
тим, що правду про тебе знаю.
Всі приховані в шафах скелети:
цитаделі твої — лиш намети,
домовини спотворених істин
і хрести у крові... прісно*
Ти тепер мене дійсно бійся —
сам прийшов на моє обійстя.
Як шатун скаженієш, кате,
справедливою буде відплата
і ганьба на весь світ тобі вічна,
а нащадкам доля трагічна.
Я тебе, супостат, іритую.
Кольорове життя малюю.
Темні вже застигають фарби,
на їх фоні з’являться мальви...
Діти будуть збирати квіти
і у вільній країні жити.
*прісно – вічно, завжди
Таня СВІТЛА
05.2022 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949116
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2022
автор: Таня Світла