***
Ти сотворила сни п'янких ілюзій,
До них манила солодом весни.
З росинок ранніх, зібраних у лузі,
Дала напій... — Ну а тепер засни!.. —
Мовляєш тихо, о незрима музо.
Твій силует згасає уві сні.
Холодний погляд, наче у Медузи —
Я кам'янію. Ти зникаєш в тінь.
Я знову плину дальніми морями,
Навколо води, хвилі та печаль.
Нас розділили вічними вітрами,
Слова, що залишили тільки жаль.
Супутниця моя тепер — розлука.
Любов злетіла високо до зір.
Кохання музи — це безжальна мука.
Лишився, музо, лиш пустий папір.
***
О, музо! Ти – божественна отрута!
Вросли у сни хмільні пісні Сирен.
Блукає в морі вічної спокути
Душа, мов недописаний катрен.
Печаль і долю розчиню у віршах…
Кохання лине музикою рим,
Що муку віддзеркалюють у тиші.
Розлука рани полином ятрить.
Кому, богине, присвятити відчай?
Любові сповідь розлилась, мов ртуть.
Слова її, трагічні та величні
Вітри зрадливі у пісок зітруть.
Сягнуло серце зоряних ілюзій,
Розтерзане, майнуло у світи.
Згубило щастя у оманах музи.
Свобода – то ж в’язниця самоти…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950682
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.06.2022
автор: Володимир Верста