[i]07.03.2022
Війна. День 12.
(…)
Ми сидимо вдома. О п’ятій ранку ми прокинулися від того, що дрижить земля. Їхали «Гради». Їх було багато, більше тридцяти машин. Рухалися в напрямку шосе – туди, звідки щовечора доноситься сяйво вибухів, які ми споглядаємо з вікна. Вибігли на вулицю – горизонт горить. Мигає, мов новорічна ялинка. Там йдуть запеклі бої. Поки пишу це – за моєю спиною лунають постріли артилерії. Нашої. Від нас до ворога.
Десь годину відсиділи у льосі. Потім знову земля почала дрижати, та ще дужче, аніж першого разу. Гул двигунів просто ревів, ніби техніка проходить прямо під дверима льоху. Батько вийшов на вулицю й побачив темноті колони танків та іншої техніки, які їхали з двох сторін, немов оточуючи наше невелике селище. Перша колона рухалася в 20 метрах від нас. «Все, рускіє», - подумали ми, й самі в це повірили. «Гради» відступали, а вороги наступали, і ось вони вже тут, біля мого будинку. Це відчуття трималося до тих пір, поки батько не визирнув ще разок й не побачив український стяг, що майорів над однією із БМП.
Не передати відчуття щастя. Наші. Наші! Вони передислоціювалися. Їх дуже багато. Танки, БМП, ЗРК – і все наше! Й ті «Гради» теж наші! Отже, вони знають, що тут тихо, й просуваються далі. Надія знову вселилася в наші серця. Збережи, Боже, наших бійців, які оберігають нас.
(…)
Настрої у світі змінюються. Вони ніби і засуджують агресію ерфешки проти України, а нібито нічим і не допомагають. Не знаю, що буде далі. Хочеться вірити у хороше. Хочеться жити. Просто хочеться жити.
Хочу спокійно спати, й прокидатися не від «Градів», танків чи авіації, а від співу пташок, або просто від того, що я по-людськи виспався. Всі хочуть. І це буде. Вірю.[/i]
Дійсно, картина надворі нагадувала декорації до фільму про Другу світову війну. До цього я бачив таку техніку лише у музеях. Мені огидна будь-яка агресія, я не дивився фільми про війну, не цікавився військовою технікою.
Проте в ці дні я по звуку вже міг відрізнити артилерію від «Градів» чи «Ураганів», й так само по звуку відрізняв чи це «від нас», чи це «до нас», і потрібно терміново тікати в льох. Тривога в ті дні не замовкала.
Не міг повірити, що все військове, яке я так не люблю, й якого я так боюся, постане переді мною, та ще й буде виконувати бойові дії. Дійсно, це ніби фільм, але для мене це, скоріше, був фільм жахів.
[i]08.03.2022
Війна. День 13.
Вранці було пригнічене відчуття себе. Начитався рос. новин, клятих пророцтв про війну. Кому вірити? Настрій жахливий. Та звісно були й хороші. Вирішив не читати пророцтв, врешті-решт звідки мені достеменно знати, що вони не написані під указом якого чинуші? Хочу лише вірити в те, що Україна переможе. Та наскільки це все затягнеться – невідомо.
В такий час починаєш переосмислювати цінності. Потрібно жити, насолоджуючись кожною хвилиною життя, робити те, що тобі до душі. [/i]
(далі буде...)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950727
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2022
автор: Макс Дрозд