[i]29.03.2022
Війна. День 34.
Сестра вирушає до Польщі. Вона лікар, і їй запропонували роботу. Хочу вірити, що вона скоро повернеться, й ми обов’язково зустрінемося.
(…)
Дні проходять однаково: гуляю до вечору Чернівцями. Навіть нема, що сюди писати. Такі от справи.[/i]
Й дійсно, мені не було що писати. В мене не було ні думок, ні ідей для щоденника. Лише вірші лилися з мене, мов ріка, що прорвала греблю.
З дев’ятнадцятого й по двадцять дев’яте березня я написав свої «Лиш повір», «Коли, здається, сили вже немає…», «А правда є», «Малюй», «Найвище», «Курсивом», «Ти зрозумієш потім…», «Сестрі». Останній писався якраз двадцять дев’ятого числа, після її від’їзду. Ні один день не проходив без написаного рядочку, а от щоденник пустував. В ньому просто вказувались такі записи: « Війна. День …», – а далі після цього три жирні крапки.
А тридцятого березня я написав свої улюблені «Солов’ї». Справді, це мій найулюбленіший вірш, який не викликає у мене огиду чи несхвалення.
Власне, я не люблю читати свої вірші. Для мене вони жахливі. Я просто пишу, викидаю емоції на папір, й перечитую їх лише за якихось певних обставин, що змушують це зробити. Просто так – ніколи. А от «Солов’ї» я читав щодня. Я вивчив його на пам’ять, і він, ніби музика, звучав в моїй голові.
Я хотів написати щось гарне, й для мене цей вірш справді став красивим, чому я сам неабияк був здивований.
Хоча зараз, коли за вікном червень, я почав перечитувати свої вірші, й знаходити щось таке, що могло б мені сподобатися. А останні вірші взагалі не записував до блокноту, якщо не мав бажання колись їх перечитати. Так і настав момент, коли я зрозумів, що пишу щось недарма, й це не просто набір букв та знаків пунктуації – це частинки мене. Я вкладаю в них те, що хочу викинути з голови, але не хочу забути; те, що я не можу нікому сказати, й в чому інколи боюся зізнатися самому собі. Тепер поезія стала для мене майже всім.
Можливо, я романтизую. А можливо й ні. Хто зна? А от з прозою я поки знайомлюся, шукаючи для себе плюси, які можна виділити. Може, мрія підліткового віку – написати книгу – здійсниться?
Після двадцять дев’ятого березня розпочинаються, як я їх називаю, «трикрапкові» дні. Це дні в щоденнику, коли не було записів, а був лише порядковий день війни, й ті жахливі три крапки, які я зараз навіть не хотів би бачити – так багато сенсу я в них вкладав.
[i] 03.04.2022
Війна. День 33.
Ми повертаємося додому. Звідти вивели війська. Побачимо, що з цього вийде. [/i]
Так сухо я тоді перервав «трикрапкові» дні, що тепер навіть важко усвідомити: навіщо?
Справді, ми поверталися додому. Не без страху, але з надією та вогником в очах. В гостях добре, але вдома краще, погодьтесь?
Вісімнадцять пустих сторінок щоденника нагадують про те, що відбувалось тоді. Повірте, пустота також має змогу щось нагадувати, особливо коли вона всюди.
Я адаптувався до нового життя дуже швидко. Тривога – льох, нема тривоги – спокійне життя з усміхненою фізіономією. Проте ця усмішка так гарно трактувалася словами Лесі Українки: «Щоб не плакать, я сміялась». Життя тут не було: мало людей, мало всього. Здавалося, мало повітря. Розмінування нагадувало про ті події, які тут відбувалося, й про ті, які відбуваються зараз на Півдні та Сході. Ракети, що пролітали над нами, а потім влучали у Львів, Луцьк також нагадували про те, що війна досі триває. Не передати словами, як хотілося її зловити, перевернути – й направити на наших кривдників! Проте, я не Геракл, й не маю дві тисячі метрів росту, всього лиш сто вісімдесят п’ять сантиметрів.
[i]15.04.2022
Війна. День 51.
Вирішив, що не буду писати сюди про хід війни. Потрібно якось абстрагуватися: на носі сесія, а там – літо. Писатиму про звичайні дні, буденність.[/i]
Та й про буденність я не писав. Не було що писати. До війни я записував свої думки, події, що відбулися за день, мрії, якісь плани. А зараз немає ні мрій, ні планів, ні думок. Лише війна. Про неї я вирішив не писати, а отже мій щоденник, й мої дні разом з ним перетворилися на звичайну сіру буденність, яку я не міг оминути в своїх віршах:
[b] І день за днем. І знову: день за днем.
Життя тепер лиш сірі-сірі будні
Я повернувся знову до того,
Від чого зміг позбутися у грудні…[/b]
Він так і називався – «Сірі будні».
[i]11.05.2022.
Війна. День 77.
77 – дві сімки. Щасливе число, хоча навряд-чи щось щасливе вони принесуть сьогодні.
День розпочався як зазвичай. Трохи менше місяця не писав сюди, не було натхнення, не було що писати. Думаю повернутися. На дворі весна. Все цвіте та пахне. Краса! Хотілося б жити, аби не війна.[/i]
Так і закінчилась війна на сторінках щоденника.
Знаєте, це війна не лише на полі бою, це війна в душі кожного. В душі кожного українця.
Більше не було ні «трикрапкових» днів, ні згадок про війну в моєму щоденнику. Й мене там вже не було. Лиш інколи я з’являвся, щоби нагадати самому собі, що я живий, й що в мене все майже добре.
Озираючись назад, просто гортаючи сторінки щоденника, яких колись тобі не вистачало, щоби записати всі емоції за день, розумієш наскільки ми були щасливі. Можливо, десь нам було сумно, можливо, десь було боляче, можливо десь нам не вистачало чогось, але ми дійсно були щасливі.
Навіть на початку війни мій щоденник був більш насиченим, містив переживання, роздуми. Й чим довше продовжувалась війна – тим менше я писав у свій щоденник, а згодом взагалі припинив щось туди писати. «Навіщо?», – запитають мене. «Щоб цього всього не пам’ятати», – відповім я.
[b]08-15.06.2022
Макс Дрозд[/b]
Дякую усім, хто мене читає. Безмежно вас ціную. З повагою,
Макс.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950893
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2022
автор: Макс Дрозд