А Бог ніде і скрізь...
Як прикро, що щоб переконатись в цьому треба, щоб хтось помер
І посилав тобі знаки з іншого буття.
Як жаль, що тільки, коли зрозумієш, що життя одне,
То починається твоє нове життя.
І це трапляється далеко не відразу.
Прекрасно, коли ти ще не ввійшов в старіння фазу,
А маєш сили все це обійняти,
Послухати, понюхати, прийняти.
Ти уяви, що все лишає в тобі слід
Сонцю, щоб тебе цілувати
Не треба мчати до тебе на таксі чи літаку.
Воно цілує своїм сяйвом.
То ти приймаєш істину таку?
То зігріває, то лиша засмагу,
То світить, щоб ти бачив все й одразу,
То гладить шкіру ніжно і ласкаво,
То загляда крізь шибку у ранкову каву.
Подумай, що живим лишився ти.
Не інший...
Просто спробуй шлях пройти
Достойно, гідно і не просто так,
Бо хто помер заради тебе вартий більше
Він був як птах, тож ти ставай щодня вільнішим.
Він був як вітер - непокірним і нестримним.
Любив країну і життя, до світла линув.
Він не боявсь, тому і ти не бійся!
Щодня оберігай своє обійстя
Від ворога, нудьги, рутини
І не макруй, будь ласка, ні хвилини.
Не забувай, що час стріла.
Вона запущена і я вже не мала.
Вона летить і ти уже дорослий.
Вона спішить, а в тебе сиві коси...
Ти їй кричиш: "Спинись, я більш не буду!"
Ти лупиш кулаками себе в груди,
Та день - як мить, момент - твоє життя
І потім розпочнеться забуття.
І потихеньку всі тебе забудуть,
Тож постарайсь, щоб по тобі лишились ЛЮДИ.
Розказуй їм і говори із ними,
Бо це твоє продовження - дитина.
В якій лишився ти і хтось, кого не знав
Та то тобі здалось,
Бо він помер в війні не просто -
Він теж в оцих дитячих косах,
В усмішці і в ранкових росах,
Що ти у них сто раз намочиш ноги,
В усіх твоїх маршрутах і в дорогах,
У виборах твоїх і небайдужості,
І у твоїй свободі (скажуть "дурості").
Та ти, прошу, знай сам й не слухай їх -
Сліпих, рабів, не вільних і старих -
І я в оцьому слові не про вік,
Про те, коли в тобі вже голос стих
Дитини, українця і ЛЮДИНИ.
Тож перестань спішить і зачекай хвилину.
Подумай, поміркуй, спинись,
Згадай про всіх, хто гине - схаменись!
І далі БУДЬ та вже не просто так,
Не аби бути і оце все не смій тепер забути!
Тобі у вухо тихо шепочу.
(Насправді в полі тут на всю кричу!)
Почуй мене і Бог тебе почує!
Я знаю не буває все й одразу
Та прокийдайсь і починай цю фазу.
Ось зараз сонце гладить мою ногу
І натякає - зможеш, вирушай в дорогу
Прекрасного і повного життя -
Ти будеш довго, цілісно, без забуття.
Метелик сідав на мене знов і знов)
Авторська начитка https://youtu.be/wlC6Qxp856Q
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950965
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2022
автор: Kлер Клер