Напам‘ять донечці.
Поки є натхнення… Отже продовження.
20 жовтня
Вранці, я прокинулася від дивного аромату, в моїй кімнаті, здавалося вся кімната пропахла чимось…чимось з минулого. На очах зажевріли сльози, я згадала про тата, про наш дім, запах який наповнював мою тимчасову оселю, був запахом кориці, запахом мого дитинства. Я вийшла на балкон і як виявилося, на нижньому поверсі мого готелю, знаходилася затишна кав’ярня в якій випікали найсмачніший штрудель з яблуками та корицею.
Та поки на вулиці була лише шоста ранку, а спати мені зовсім не хотілося…я згадала, що ще не дочитала мою особливу книгу, книгу про Еланд, острів на який я так мрію потрапити. Занурившись повністю в магічні оповідання старого Герлофа, я відчувала себе частинкою їхньої історії, разом з героями я гуляла дивовижним островом, та потрапляла в різні пригоди . Годинник пробив дев’яту ранку, дочитавши свою чарівну книгу, з неохотою прощаючись з героями, я подумала, що у Львові занадто швидко летить час.
Через пів години, я уже насолоджувалася смаком справжнього львівського штруделя з кавою. Навпроти мене, біля стіни в кав’ярні, сидів незвичайний кудрявий блондин. Впевнена, що з голубими очима. В руках він тримав якусь теку, лагідно притискуючи її до грудей, та олівець. Мені здавалося, ніби він вирвався з якоїсь казки, яку тато розказував мені в дитинстві наніч, чимось таким не сучасним так і віяло від нього. Та тут до мене підійшов ельф-офіціант, на моє здивування в цій кавярні він був єдиним офіціантом, він дбайливо поцікавився чи сподобався мені штрудель, я запропонувала йому приєднатися до мене з філіжанкою кави, на що він охоче погодився. Як виявилося пізніше, він був власником цього чудового пахучого закладу, його великим задоволенням було спілкуватися з відвідувачами, так улюбленою ним, його кав’ярнею, тому він залюбки обслуговував кожного. І поки я уважно слухала офіціанта про старі легенди Львова, на наш столик обережно опустився клаптик паперу, з якого вперто на мене дивився- мій портрет. Хлопець з казки, малював мене, коли я нарешті відірвала погляд від портрету, оглядаючись навколо, - не було нікого…
Сьогодні я вирішила навідатися до високого замку. Вночі зі своєї кімнати я бачила світло на вершині , ті вогні мене так і заворожували, притягували, насправді то світить якась супутникова вежа, яку можна помітити мабуть з кожного куточку Львова. Та вона освітлювала мою кімнату так яскраво, що ще вночі я знала, що наступним буде замок. Вдягнувши свої кеди, навіть не задумуючись про якийсь транспорт, йду пішки. Проходжу свою улюблену площу ринок, на якій так і пахне кавою, здається, такий аромат йде із кавових копалень. Кажуть у Львові каву добувають у шахтах. Все в цьому місті не як у всіх, однозначно це моє місто. Пам’ятаю колись у дитинстві говорила, що усі потяги їдуть у Львів. На що тато щиро сміявся і розказував, що у світі є міста які створені для мене. Можливо Львів одне із таких?!
Зупинившись у підніжжя цієї високої гори, у своїй уяві я бачила, лицарів, поважних леді, лордів, царів, та навіть ув’язнених. Колись цей замок, слугував і за в’язницю для полонених, скільки разів його руйнували і відновлювали, що на кінець від нього залишився лише фундамент, фундамент, на саморобному пагорбі найвищій горі Львова. Піднімаючись стрімким серпантином, щоб покорити цю величну замкову гору з її величною історією. Мене переповнювало якесь дике хвилювання, для мене це не була тільки груда каміння, а щось велике і святе, я готова була навіть зняти своє взуття. Часто люди перетинають океани, щоб побачити якісь звичайні хмарочоси, в той час коли в нашій країні є такі неймовірні видовища, від яких заплющуючи очі, ти переносишся далеко-далеко в минуле, де відважні лицарі цілують поділ твоєї сукні, тільки тому що твоє волосся так неймовірно в’ється. Діставшись до вершини, мені хотілося лишитися там назавжди. Весь так улюблений мною Львів розтікся наче море, я побачила всю панораму стародавнього міста на фоні його нових обріїв.
Вечеряти сьогодні я навідалася до Валентино, мій улюблений ресторан у Львові. Його тераса на якій так часто я смакую живою музикою, та зеленим чаєм, нагадує мені пушкінський балкон Джульєтти, і хоча ресторан немає нікого відношення до цієї повісті, щоразу саме на тій терасі, я подумки відправляюся у той час . Місто горіло своїми різнобарвними відтінками, лунала чудова музика, яку награвав сивоволосий музикант, навкруги люди всі здавалися такими щасливими та усміхненими, що мені захотілося зупинити час, щоб насолодитися сповна, такою теплою та затишною атмосферою. Прощаючись з Валентино, я пообіцяла Львову, що в цю осінню теплу ніч, я гулятиму його вулицями..
Далі буде…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952472
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.07.2022
автор: Марина Миколаївна