Віднедавна Херсонським передмістям, а направду приміським селом Антонівка ширилася дивна чутка. Селяни нашорошили вуха: після окупації чутки та поголоски зробилися головним джерелом новин. Окупаційна влада та її місцеві посіпаки або відмовчувалися, або брехали, вітчизняне радіо проривалося коли-не-коли, а чутки не стихали ніколи й мало не завжди справджувалися. Та одного ясного ранку вже не чутка, а звістка посунула вуличками слідом за патрулями у болотяних одностроях: о десятій урочисті збори у школі, термінове надважливе повідомлення адміністрації.
- Надважливе? Урочисті? Хіба їхній фюрер іздох? А може, манатки збирають і гайда додому? – через тин запитав Федір свого рідного брата Степана, запалюючи самокрутку.
- Навряд, - похмуро відповів Степан через тин. - Вчора знов техніки достобіса нагнали.
О пів на десяту з усіх шпарин, наче таргани, повилазили патрулі та пішли стукати у двері: йдіть на збори. Федір зі Степаном попрямували слідом за односельцями до школи, замкненої ще в перший день війни, а слідом за ними крокували солдати - наїжачені зброєю, напружені, готові будь-якої миті стріляти на ураження. Вони боялися – селяни вже зо два тижні як помітили, що з прикрашених білими літерами «Z» зелених військових вантажівок і приміщень, де квартирували окупанти, не чулося вже ані сміху, ані гучних розмов. Солдати у болотяних одностроях тинялися селом мовчазні, пригнічені, а віднедавна – ніби чимось налякані. А ще подейкували, що серед них почастішали випадки безслідних зникнень: раніше, бувало, хтось їх нишком вбивав поночі, а на ранок знаходили їхні тіла, там, де їх спіткала нагла смерть, на блокпостах, в бліндажах, вбиральнях і зайнятих і загиджених ними оселях. Щоразу через такі випадки зчинявся гармидер, селом і околицями бігали пошукові групи, над селом кружляли дрони, окупанти допитували селян і обшукували їхні хати та погреби, прочісували Дніпровські плавні та безладно стріляли з автоматів і гранатометів по кущах і очеретах. Віднедавна ж окупанти почали просто зникати – ані тіл, ані слідів, ані ознак боротьби, ніби ті солдати випарувалися, лишивши по собі зброю, шоломи, особисті речі, банківські картки та папери. Згодом вони поверталися – просто виходили з якихось кущів, цілі, неушкоджені та без жодної згадки, де вони були, як туди потрапили та як звідти повернулися – вони взагалі нічого не пам’ятали, навіть власні імена забували. Гармидер після таких зникнень також зчинявся, але якийсь інший, тихіший і боязкий: вже ніхто й не потикався до навколишніх гаїв і очеретів, натомість над хатами годинами деренчали дрони, а ворожі солдати збиралися купками під деревами та про щось гомоніли між собою, сторожко озираючись. Вони вочевидь боялися.
Селяни скупчилися перед школою та стиха розмовляли, скоса поглядаючи на миршавих вояків, які оточили ґанок, аж тут із дверей вигулькнув опецькуватий чоловічок і гукнув їх до спортзалу. Той чоловічок був зростом заледве вищий клямки на шкільних дверях, і через те в Антонівці його називали Курдупель. Щоправда, після приходу окупантів це прізвисько наважувалися згадати хіба поза очі та пошепки – Курдупель посів посаду старости при окупаційній владі, а та влада не дарувала ані прізвиськ, ані зайвих розмов, ані будь-чого поза «новим порядком». Із цим кар’єрним злетом Курдупеля місцеві пов’язували деякі надії, адже той давно зажив у Антонівці певної слави. Чи то мати народила його у лиху годину, чи він сам якось здобув собі таку злу долю, але не щастило йому в житті: куди б не потикався, на нього чекала невдача, за що б не брався, лиш примножував свої злидні. А ще Курдупелева недоля була заразна та чіплялася до тих, хто мав із ним справу або хоч обмаль ним переймався. Варто було якомусь добродію бодай подумки поспівчувати черговому горю невдахи, і його самого спіткали негаразди та збитки. Згодом селяни те збагнули, а відтак трималися осторонь Курдупеля з його лихою долею, а згадували їх обох хіба що у шинку за чаркою горілки нехай як прикру, та як не крути, а місцеву дивину. Окупанти ж про це нічого не знали й залюбки прийняли невдаху, і відтоді ціла антонівська громада чекала та молилася, аби вбогий Курдупелевий талан спіткав окупантів, їх усіх і аж до сьомого коліна у тих далеких краях, звідки насунула ця пошесть.
Заради урочистості Курдупель почепив вузеньку краватку, затягнувши її так, що аж посинів і зробився схожим на вішальника, щойно знятого з шибениці разом із мотузкою. Він глянув на селян знизу вгору, нарочито помацав вузол на краватці, набундючився та зачитав з папірця коротеньку промову, затинаючись на кожному слові та бризкаючи на папірець слиною крізь гнилі зуби. З цієї гугнявої промови селяни дізналися про неабиякі успіхи Антонівського сільського господарства, звільненого від гніту неофашистів і ультранаціоналістів. Для відзначення успіхів і підтримання соціально-економічного розвитку громади під російською орудою ухвалено запровадити в селі нове щорічне свято - День кавуна. Урочистості з цієї нагоди відбудуться за тиждень, явка обов’язкова, форма одягу парадна, наразі всі вільні. Курдупель відпустив селян помахом правиці, на якій бракувало двох пальців, а Федора та Степана покликав із собою у кабінет хімії, де вже сидів якийсь мовчазний полковник з маленькими та невиразними, ніби цвіллю затягнутими, очицями.
- Слухайте наказ, - вирячивши очі, промовив Курдупель. – Знайти та доставити для свята кавун. Це надважливе завдання. Для святкування, а надто для вас двох ліпше, аби той кавун був найбільшим з усіх, коли-небудь у Херсоні або деінде бачених. Ось товариш полковник, - Курдупель аж склався навпіл у запопадливому поклоні, - забезпечить транспорт і супровід. Вирушаєте негайно. Обидень повертайтеся з кавуном.
- А куди? А як? А де? – почали перепитувати чоловіки, та Курдупель пихато зупинив їх:
- Ви краще за мене знаєте, куди, як і де, а в мене справ повен рот. Кавун для свята має бути ось тут. Йдіть.
Брати у супроводі полковника вийшли на ґанок, де вже чаділа зелена вантажівка із кривобокими білими «Z» на капоті та бортах. Полковник вмостився у кабіні, Федір зі Степаном полізли у темний задушливий кузов, де вже пітніло дев’ятеро солдатів, і вантажівка рушила у бік Херсону під стривоженими поглядами селян. Дехто з них вже побіг до обійсть чоловіків – повідомити, що їх кудись забрали: це не віщувало нічого доброго, багато хто й не вертав з таких поїздок.
Коли вантажівка проминула виїзд на міст і рушила на Херсон, Федір смикнув найближчого солдата:
- Не туди. На міст і за міст, - і солдат гукнув до іншого, той постукав до водія та крикнув тому їхати на міст. Вантажівка пригальмувала, розвернулася та рушила в бік Антонівського мосту через Дніпро.
Степан з подивом глянув на брата, а той сказав йому:
- А пригадай, які кавуни були в діда Панька.
- Ото ти згадав! Панько, либонь, вже давно в засвітах. Які там в біса кавуни, - зітхнув Степан і занурився у спогади.
Справді, давно то було, ще коли Степан із Федором навчалися у школі – не в цій, новій, зведеній в Антонівці вже за Незалежності, і не в старій, яка кілька десятків років виховувала антонівських дітлахів, а в повоєнній, облаштованій у вцілілій після війни хаті. Була та школа в Нечаєвому, селі по той бік Дніпра, за Олешками та між Солонцями та Сагами. Брати народилися та жили в Нечаєвому, доки не перебралися до заможнішої Антонівки. На околиці Нечаєвого мешкав дід Панько – старезний, мабуть, сто год йому вже виповнилося на той час, адже сивий був як лунь, а борода його сягала колін. Той дід тримав за селом баштан, а на тому баштані вирощував кавуни та дині, та такі, що односельців заздрощі брали: солодкущі, запахущі, велетенські! А ще родив дідів баштан щороку, наче востаннє: кавуни на ньому лежали так рясно, що й не поткнешся між ними, просто бери з краю один за одним, та й годі. Як не пнулися нечаєвці, та не змогли ані розгадати секрет діда Панька, ані перебити йому торгівлю – хто б не завітав до місцевого торжища або до Херсонського зеленого базару, куди дід також іноді возив свій врожай, одразу прямував до його воза, з якого випирали ті небачені кавуни. До отого баштана й прямувала тепер вантажівка, скерована Федором.
Проминувши безліч блок-постів, вантажівка дісталася Нечаєвого. За десятиліття, що минули відтоді, як брати вибралися до Антонівки, село анітрохи не змінилося, хіба що навколо нього тепер височів ліс. Ліси тут почали насаджувати у 50-х роках ХХ століття, аби стримати пустелю, що утворилася там, де колись процвітало вівчарство: вівці звели нанівець місцеві луки та пасовища, виїли рослинність із корінням аж до піску, який і почав із кожним подувом вітру насуватися на навколишні села та лани. Минув час – і на місці пустелі постав ліс; втім, пустеля не зникла й досі мліла золотавою пусткою в оточенні соснового лісу. Ліс той рубали браконьєри та нищили пожежі, але він тримався та не поступався ані людям, ані вогню, ані піскам – і нині стояв навколо Нечаєвого мовчазний, впертий, наче зелено-чорна стіна. Десь за цією стіною й був тепер баштан діда Панька. Вціліла й дідова хата – щоправда, солом’яний дах її провалився, рами з вікон зникли разом із розмальованими квітами та півнями віконницями, а на подвір’ї та навколо хати стояла така ж мовчазна зелено-чорна стіна, як навкруги села, тільки то був не ліс, а бур’ян, похмурий і припорошений курявою. Панько й справді, мабуть, давно вирушив у засвіти, де, можливо, опікувався якимсь потойбічним баштаном і вирощував соковиті ласощі для тамтих мешканців і володарів.
Коли вантажівка досягла дідової хати, Федір знов шарпнув солдата:
- Тут. Далі пішки, - солдати загупали до водія, а той загальмував. Коли гуркотливий двигун вантажівки зупинився, солдати загомоніли, та одразу ж й замовкли: вони всі разом почули, яка навколо панує тиша. Густа й щільна, вона, як вода, линула в кузов, охопила та причмелила усіх, хто там був, і наказала їм мовчати. Тож солдати вилазили з кузова один по одному та шикувалися перед полковником мовчки, сторожко озираючись. На Паньковому подвір’ї вони розчули ще дещо, але той звук лиш підкреслював тишу, обрамляв її, як ліс пустелю, - то шуміли сосни. Гарячий вітерець ледве дихав, але мільйони й мільйони соснових голок робили з того кволого дихання негучний, але владний шерех, який ніби обороняв місцеву тишу. В тому шереху чулася неабияка потуга, притлумлена та стримувана до пори, а ще – пересторога: мовчи, анічичирк, анітелень, забирайся. Солдати відчули пригнічення та несподівану млявість і кволість, наче вони раптом похворіли.
Полковник перший подолав наведену сосновим шерехом слабкість і кинув братам:
- Ведіть, - а Федір відповів:
- Треба роззирнутися, ми тут давно не були.
Полковник кивнув, щось пробурмотів до солдатів, двоє залишилися біля вантажівки з водієм, а інші та полковник рушили за братами, які пішли навколо хати роззиратися. За хатою вони помітили стежку, яка зникала у нетрях здичавілого городу та ніби прямувала туди, де колись був дідів баштан. Хоча хата вочевидь давно стояла пусткою, а подвір’я та город щільно заросли бур’янами, стежка була вільна, навіть добре торована, наче нею досі ходили люди або худоба.
- Туди, - сказав солдатам Федір і попрямував стежкою, за ним рушили Степан, солдати та полковник. Проминувши город і похилені кілки там, де колись був тин, стежка повела до мовчазної стіни лісу. Тут сосновий шерех зробився відчутнішим, як і сама тиша: вона встеляла землю, як лежалий сніг, аж ноги в ній зав’язали, а шерех висів над нею, чіплявся за гілля дерев, як листопадовий Дніпровський туман за очерети. Люди крокували стежкою мовчки, вервечкою; брати йшли попереду, а солдати та полковник трималися на деякій відстані позаду: напевно, понад втечу цих двох підтоптаних селян вони страшилися натрапити на розтяжку, міну або снаряд, що не вибухнув. Таким порядком вони заглибилися у ліс і йшли ним доволі довго. Дерева всі були однакові, наче близнюки або макети, виготовлені на якомусь заводі шкільного приладдя, і аби не стежка, що уперто кудись вела, звиваючись поміж деревами, в цьому лісі можна було втратити будь-яке відчуття напрямку та відстані, як губилося в ньому відчуття часу через невпинний шерех сосен над головою та одноманітність краєвиду. Обабіч стежки – все ліс та ліс, не природний хаотичний праліс, а саджений, розпланований: під лінійку вишикувані ряди однакових дерев, що тягнулися праворуч і ліворуч, скільки сягало око.
Нарешті, попереду почало розвиднятися, і за кілька хвилин брати зупинилися край розлогої галявини, посеред якої височіла кучугура – так місцеві віддавна називали піщані дюни, що їх вільно нагромаджував і пересував положистою рівниною вітер у ті часи, коли ще тут випасали отари. Та ця кучугура вже нікуди не рухала: хтось повбивав навколо неї вербові кільки, либонь, бозна-коли, тому що з тих кілків дотепер повиростали кремезні пишні верби, які й тримали цей мандрівний пагорб одного місця, і він покинув свій старий спосіб життя, осів і вкрився на верхівці густою переплутаною травою, наче голова прихованого під землею велета – кудлатим волоссям. Навколо цієї чатованої вербами кучугури й облаштував дід Панько свій баштан – брати одразу згадали цю місцинку: малими вони часто потикалися сюди, аби скуштувати небачених кавунів або динь, але куштували хіба що дідового ціпка. Панько таки добре пильнував свої кавуни, а коли вони достигали, і жив на баштані – у курені, облаштованому на верхівці кучугури, звідки дід бачив увесь свій баштан, як на долоні, а некликаних гостей вітав лайкою, завзятіших – ціпком, а найупертіших цькував здоровенним кудлатим собакою з тої породи, що колись охороняла місцеві отари та господи від будь-яких злодіїв, хоч у людській, хоч у звірячій подобі. Власне, залишки того куреня й досі бовваніли на маківці кучугури – час і негода так і не зруйнували дідового житла за стільки десятиліть.
Доки солдати долали відстань, яку весь час тримали до братів, Семен уперше від початку цієї експедиції запитав Федора:
- Нащо сюди? Бозна-коли той баштан був, він вже давно пропав, нема, а вони нам цього не подарують, - натомість Федір притулив пальця до губ і показав очима на галявину, і Степан замовк і вдивився. Галявина, як і дідове подвір’я, густо заросла дикою травою, подекуди здіймалися самосійні сосни та берізки, та проміж стебел бур’яну видилося і щось темне та округле. Степан аж рота роззявив: то були кавуни, славетні кавуни діда Панька, а радше їхні здичавілі нащадки. Чимдалі оглядав галявину Степан, то більше бачив темно-зелених кавунів, а там і жовтувату видовжену диню помітив. Звісно, бездоглядний баштан вже був не такий родючій, кавуни лежали де-не-де, але вони вочевидь успадкували неймовірну стать своїх пращурів, виплеканих Паньком. Тут нагодилися солдати та їхній командир, який, кинувши оком на галявину, спершу сердито почав:
- Що за ідіо… - а там і собі помітив у бур’янах опуклі кавунячі туші, а відтак замовк. Хтось із солдатів поліз у зарості бур’яну, аби видобути найближчий кавун, але полковник його зупинив і звелів братам йти вперед і принести кавун. Ті несміливо рушили – ця місцина розворушила їхні спогади, то ж все тепер видавалося їм вже й не таким давнім: здається, лише вчора ховалися вони між дерев край галявини, облизувалися на кавуни та прислухалися, чи не гиркає десь страхітливий і злющий Паньків собака. Тому в бур’яни ступили не сивоусий Степан і сивочолий Федір, а двійко хлопчаків, Федько і Стецько, які понад усе прагнули схопити кавуна та щасливо забратися звідси ще до зустрічі з дідом Паньком, його ціпком і Сірком.
Наблизившись до кавуна, чоловіки зупинилися та роздивилися цей казковий плід. Він був чорно-зелений, лискучий, а над піском випинався так, що сягав ставнішому Степанові аж до поясу, а кремезнішому Федорові й того вище. Відбувши перший подив, вони збагнули те, що не спадало на думку їм у дитинстві: такого величезного кавуна просто неможливо підняти, його б довелося штовхати й котити лісом аж до дідової хати та повз неї до власних обійсть. Та ні, хіба можна так довго та далеко котити такого кавуна, він же напевно б луснув на першому-ліпшому горбочку та порозкидав навсібіч і змішав із піском соковиту рожеву м’якоть, поцятковану чорними кісточками. Ні, такі ласощі треба споживати на місці! – але ж як Панько давав їм раду? Як той старигань тягнув й укладав на воза ці кавуни-велети, адже ж в його часи вони були, здається, ще більші й важчі? Дідо опікувався своїм баштаном сам-один, нікого не винаймав і взагалі цурався людей?
Брати повернулися до солдатів і розвели руками: не подужаємо. Полковник махнув рукою, і двоє вояків рушили до кавуна, спробували його підняти, але марно – кавун виявився й для них заважким. Тоді їм спало на думку те саме, що й братам: вони почали штовхати кавун, намагаючись котити. Кавун попручався, та все ж таки неохоче зрушив з насидженого місця, аж раптом один солдат відчайдушно зойкнув, кинув штовхати кавун та побіг до лісу, накульгуючи на одну ногу та якось по-звірячому вивши. Коли він вибіг з бур’янів, усі побачили, що навколо його ноги обвилася змія, товста, як рука дорослого чоловіка: вона прокусила болотяні штани вище коліна та вп’ялася своїми іклами в солдатове стегно, яке й сіпала тепер, немов навіжений собака. Навколо зміїної пащеки по солдатських штанях розпливалася темна пляма, мабуть, то була кров, змішана зі зміїною отрутою. Солдат волав на все горло, розмахував руками, стрибав і смикав ногою, намагаючись струсити з себе змію.
Хтось клацнув затвором, та полковник виявився спритнішим: він вихопив ніж і відтяв змії голову ще до того, як пролунав постріл. Одразу ж заволав іще один солдат, якому той постріл влучив у стегно: він впав, як підкошений, і закатався по піску, рясно зрошуючи його кров’ю. Хтось кинувся до нього, перечепився через коріння, впав, навколішки поліз до пораненого, намагаючись одною рукою видобути з аптечки турнікет, але той за щось зачепився та ніяк не вилазив з аптечки. Полковник крикнув іншим:
- Перев’яжіть його! – і нахилився над тим солдатом, якого вкусила змія. Той лежав горілиць, блідий аж синій, сіпаючись і закотивши затуманені очі, а з його відкритого рота лізла пишна рожева піна. Раптом він вигнувся дугою, захрипів, тоді завив моторошно, виблював, замовк і завмер. Полковник присів біля нього, притулив два пальці йому до шиї, почекав, підвівся та пішов до тих солдатів, що стояли над пораненим. Вочевидь, куля перебила йому якусь велику кровоносну судину, і він стік кров’ю ще до того, як кровотечу зупинили. Полковник насупив брови: нудна затія з доставкою кавуна для свята за якусь мить перетворилася на бійню, супротивника не було й близько на десятки кілометрів, а він уже мав аж двох «двохсотих». А скільки тепер на нього очікує писанини… Але наказ є наказ, треба виконувати, але спершу треба сховати деякі кінці у воду.
- Хто стріляв? Ти? Рапорт про необережне поводження зі зброєю, що потягло за собою тяжкі наслідки та загибель рядового… - полковник придивився до нашивки на грудях мерця, - рядового Абдурахманова. Всі разом – рапорти про нещасний випадок з рядовим… - полковник зиркнув на другого небіжчика, - рядовим Івановим, який всупереч наказу віддалився від підрозділу та не пережив летальний приступ епіле… ні, пишіть як є, напад отруйного плазуна. Тягніть сюди той чортів кавун, але спершу наламайте палиць і бийте траву поперед себе. Змії втечуть. А ви двоє, - гукнув він до братів, - йдіть сюди.
Солдати, озираючись на нерухомі тіла та брязкаючи зброєю, пішли до лісу по палиці, а полковник звелів братам обходити галявину та виглядати найбільший кавун. Вони пішла узліссям, а полковник поволі рушив за ними, прислухаючись до голосів солдатів, що лунали з лісу. Вони й так розпатякалися останнім часом, коли почалися ті безслідні зникнення та безпам’ятні повернення, а цей випадок… два випадки, виправив себе полковник, можуть додати олії до цього вогнища. Треба їх повиряджати по різних частинах, бажано тих, які прямують до самісінького пекла, а таких частин наразі не бракувало. І хай там їх одразу кинуть на «нуль», от і кінець балачкам. Міркуючи про це, він мало не налетів на братів – ті нерухомо стовбичили край здичавілого баштану.
- Чого поставали? – гримнув він на чоловіків, а ті мовчки вказали йому на щось попереду. Там, спиною притулившись до дерева, сидів на піску один з тих солдатів, що пішли до лісу по палиці. Його автомат і шолом валялися поруч, а він безтямно дивився поперед себе та спроквола ворушив губами. Полковник підбіг до нього, шарпнув за плече, і той упав набік, мов лялька-мотанка, скручена невмілою рукою з ганчір’я, впав і лежав нерухомо, а з кутика його рота до піску тяглася слина. Полковник видобув пістолет і вистрілив угору, і за хвилину прибігла решта солдатів.
- Що з ним сталося? – запитав полковник, не озираючись на них, а вони втупилися у товариша та знизували плечима. За наказом товариша полковника вони пішли до лісу, ламали палиці, весь час були разом, а він зламав першу-ліпшу гілку та сказав, що чекатиме на баштані. Може, сонячний удар абощо, нині ж така спека.
- Підніміть його, - наказав полковник, солдати кинулися виконувати, але солдат і справді був, як лялька з ганчір’я, не міг сам ані сидіти, ані стояти, лишень ворушив губами та повільно кліпав порожніми очима. Його смикали, трясли, били по щоках, але він не реагував, а коли йому дали пити, він мало не захлинувся водою – пити він або не хотів, або розучився.
- Заберіть його автомат і шолом і тягніть його назад, - звелів полковник, а подумки додав: «Два небойових «двохсотих» і небойовий «трьохсотий». Ще трохи, й я сам поїду на «нуль». А ще він збагнув, що за цими негараздами справу не зроблено, а час вже далеко за полудень, і не варто залишатися просто неба. Баштан нікуди не дінеться, наразі є більш нагальні справи. Коли ж брати, солдати та полковник повернулися до тіл двох загиблих, то зрозуміли, з чого все почалося для безтямного солдата, якого вклали поруч із ними, теж ніби мертвого. Кишені небіжчиків були ретельно випатрані, зникли їхні годинники та обручки – на загорілих під жагучим херсонським сонцем пальцях і зап’ястках лишень білили їхні сліди. Зате в наплічнику безтямного знайшлися два наручні годинники, дві обручки, масивний золотий ланцюжок, три смартфони та чимало готівки. Полковник згадав, що не так давно мародерство декриміналізували, вилучивши з карного кодексу, але те вилучення цьому невдасі не допомогло – його таки покарано. Сонячний удар, казали ті йолопи. Та хіба через сонячний удар втрачають розум? Втім, хай медицина розбирається, це вже не його провина, що в когось заслабка голова, хоча б варто було б цього показово розстріляти, аби іншим була наука. Наказ був ламати палиці, ну то й ламав би, як інші, он вони стоять, живі-здорові, а він той наказ порушив, а це, фактично, зрада… Полковник сягнув рукою по пістолет, але останньої миті зупинився. Ще не час, не зараз, ще буде краща нагода. І він забрав у кишеню документи небіжчиків та звелів солдатам прикидати їхні тіла піском – у лісі можуть бути хижаки, ласі до мертвечини. Безтямного він звелів припнути його ж паском до дерева про всяк випадок – а ну як встане та піде блукати лісом цей недоумок, а нам шукай.
Коли тіла зникли під кучами піску, а безтямного припнули до сосни, полковник запитав братів, що то за халабуда на верхівці кучугури.
- То курінь діда Панька, який тримав цей баштан, він звідти кавуни пильнував, - відповів Федір, а Степан пояснив:
- Літнє таке житло… еее… шалаш. Як у Леніна в Розливі, - промимрив він до себе.
- Йдіть огляньте ту халабуду на пагорбі, - наказав полковник двом солдатам, - та обережно там, мені втрати ні до чого.
Двійко солдатів подалася до горба, відчайдушно бивши палицями бур’яни поперед себе та дивуючись на дедалі більші кавуни, що траплялися на шляху. Так вони досягли кучугури та зникли у густій, аж чорній тіні під вербами, які її оточували. Брати, полковник та решта солдатів спостерігали за ними з лісу, аж раптом якийсь сторонній звук за спинами відволік їхню увагу. Це був той безтямний солдат, якого припнули паском до дерева: він якось викараскався з паска, впав долілиць на пісок і страхітливо хрипів і кашляв, наче собака, що вдавився кісткою. Солдати кинулися до нього – вони вирішили, що його знудило, і він захлинається власним блювотинням. Його перевернули на живіт, трясли та шарпали, аби витрясти блювотиння, але в роті та горлі солдата не було ніякої блювоти. Натомість з-поміж його губ стирчав страшенно розпухлий язик, який не давав йому дихати; його очі налилися кров’ю до чорноти, а темно-бузкові лице й шия просто на очах набрякали та роздувалися, наче накачувані потужним компресором, так само роздувалося його тіло під уніформою, аж тканина потріскувала, здавалося, воно ось-ось вибухне. Та вибуху не сталося, а за якусь мить солдат лежав мертвий.
Полковник присів біля померлого, оглянув його та помітив на бузковій шиї чималу напіврозчавлену комаху – чорну, волохату, з чорно-прозорими лискучими крильцями. Вона ще ворушила крилами та вусиками з червоними цяточками на кінчиках; у шкірі мерця, там, де комаха приліпилася до неї власними нутрощами, вичавленими з черевця, стирчало грубе чорне жало, оточене червоним колом. Полковник не знався на комахах, але збагнув, що солдат мав алергію на комашину отруту, через що й задушився. «От і третій «двохсотий», поїду на «нуль», - промайнула думка в голові полковника, але він миттю забув про неї, тому що він кучугури долинули відчайдушні крики та розпачливі зойки, які швидко перетворилися на моторошне виття.
Коли двоє вцілілих солдатів, полковник і брати добігли до верб, те виття вже більше не лунало. Під вербами хтось влаштував мисливську пастку – ретельно замасковану глибоченьку яму, на дні якої було вбито міцні загострені кілки. На тих кілках, почорнілих від крови, висіли обидва солдати, відряджені оглянути дідів курінь, - кілки прохромили їхні тіла та порозривали нутрощі. Обоє не ворушилися, вони вже й не дихали, в передсмертній муці викричавши з себе всі крихти життя до останньої. Полковник вилаявся. П’ятеро! Це все вже скидалося не на череду нещасних випадків, а на диверсію, та хіба ж диверсанти орудують комахами, зміями, випадковими пострілами по своїх і мисливськими пастками? Втім, хто цих бандер знає, на що вони здатні, по тєлєку про них чого тільки не казали – зазвичай полковник не дуже тим переймався, але тепер був годен вірити будь-чому. А оці двоє селюків, напевно, до цього причетні.
- Зв’яжіть їм руки та закрийте чимось очі, - вказавши на братів, наказав полковник солдатам. Ті познімали з чоловіків паски та зв’язали їм руки за спинами, а тоді повидобували з своїх наплічників білі ганчірки та позав’язували братам очі.
- Тримайте їх на прицілі, при спробі втечі стріляйте на ураження, пильнуйте периметр, - наказав полковник і подерся на кучугуру. Це було не так просто: схили були круті, пісок, хоч і стримуваний корінням трави, осипався під дебелим полковником, а стебла рослин, за які той хапався, висмикувалися з нетривкого ґрунту. Та полковник уперто дерся схилом на верхівку кучугури, йому ніби щось підказувало, що всі відповіді там, і врешті-решт він таки опинився на тій верхівці та оглянувся навкруги.
Звідси галявина виднілася вся, аж до межі лісу, що обступив її зусібіч, а повітря було таким прозорим, що й призахідному світлі полковник роздивився і незчисленні кавунячі туші в траві, що вкривала галявину, і темні горбки край лісу над тілами двох солдатів, що загинули першими, і ще одну нерухому купку – труп невдахи-алергіка, якому судилося дістатися бозна-звідки з-за Уралу аж сюди, на цей пекельний південь України, аби знайти наглу смерть через укус комахи. Той дід, як його там, і справді обрав найпридатніше місце, аби пильнувати свій баштан – і він, здається, пильнував його й досі: полковник втратив уже п’ятеро солдатів, а кавуна жодного не здобув. «Викликати «вертушку» та вшиватися звідси», - подумалося полковнику, але наказ є наказ: кавун слід знайти та доставити до Антонівки. Це ще можливо зробити – а ну як узяти отой, що видніється онде, кабан, а не кавун, можна підвищення або нагороду отримати, і не згадають йому ці втрати, понесені бозна-де за лінією фронту, адже втрати ті аж так прискіпливо ніхто не рахував, війна є війна, бувають поранені, а бувають вбиті. А кавун…
- А ти сі кавуни сіяв? А ти сі кавуни порав? – пролунав за спиною полковника розлючений голос, і він аж підскочив. Полковник прожогом обернувся, одночасно видобуваючи з кобури пістолет і падаючи убік, аби ухилитися від можливого удару або пострілу та вистрілити самому, але так і не вистрілив, тому що нікого на кучугурі не побачив. Лежачи на піску, полковник міг бачити усю безлюдну верхівку пагорба та ще й курінь наскрізь – той також стояв пусткою. Полковник підвівся, та розлючений голос удруге пролунав у нього за спиною:
- Ти глухий, німий або дурний? Чого сюди припхався? – і його уперіщило чимось важким і твердим по правиці вище ліктя. Пістолет випав йому з переламаною руки; мало не зомлівши від болю, полковник гепнувся на одне коліно й спробував підняти зброю лівою рукою, але наступний удар переламав йому плечову кістку й на цій руці, й вона повисла уздовж тіла, така сама безпорадна, як і правиця. Полковник стояв тепер на обох колінах і крізь кольорові кола перед очима, нарешті, бачив того, хто його запитував і, певно, ламав йому кістки. Перед ним спирався на сукуватий ціпок якийсь кремезний дід у широких білих штанях, просторій білій сорочці та крислатому солом’яному капелюсі. Та чи не марення це, викликане больовим шоком? Адже крізь цю постать полковник бачив галявину та ліс за нею так само ясно, як ось щойно, коли оглядав баштан і оцінював спостережний пункт того діда, як його там, Панька, що за ім’я таке, і що би воно означало...
- То є Опанас! – прогуркотіло у вухах полковника, наче грім вдарив, а за тим громовим ім’ям, наче блискавка, осяяв голову полковника дитячий спогад. Колись не згадати як давно, та й то – один-єдиний раз на все життя возили його батьки на Полтавщину, до прадіда на гостини. Опанас! – так звався його власний прадід, а на розпитування малого, що то за ім’я таке чудернацьке, старий з лагідною усмішкою пояснив, що то ім’я старовинне, давньогрецьке, а означає воно «безсмертний».
З якимось млосним збайдужінням дивився полковник на прозору постать і крізь неї. Мабуть, солдати під пагорбом теж почули той грім, що прогуркотів прадідове ім’я, а може, їх схарапудив якийсь собака, від лютого гавкоту якого аж луна лісом йшла: полковник почув довгі автоматні черги – автомати торохкотіли, доки не закінчувалися патрони в магазинах, потім знов, і знов, і знов, допоки солдати розстріляли всі патрони, і автомати замовкли остаточно. Полковник побачив дві фігурки у болотяних одностроях, маленькі, наче іграшкові солдатики, якими він бавився в дитинстві: вони тікали від здоровезного кудлатого собаки, бігли щодуху через баштан до лісу, кинувши свого командира та охоронюваних осіб, втім, тих осіб вони напевно вже порішили, такий був порядок. А потім та блискавка, яка щойно осяяла голову полковника забутим дитячим спогадом, ніби викинулася назовні, залила все навкруги нетривалим, зате неймовірно сліпучим світлом, і в тому світлі все предмети на мить здобули вугільно-чорні тіні, які так поплямували та похрестили краєвид, що полковнику здалося, ніби баштаном за двома маленькими фігурками солдатів не собака мчить, а стрімко котиться кавун, найбільший з коли-небудь будь-ким бачених: ось його чорна опукла туша наздогнала обох солдатів, із бридким хрустко-вологим чваканням перекотилася через них обох і завмерла – о, це був саме такий кавун, якого й потребувало Свято кавуна! Коли ж блискавка згасла, в очах полковника запала суцільна темрява, а в його голові запанувала непроникна німота, лишень підкреслювана невпинним шерехом сосен, який обрамляв її, наче цей ліс стримувану ним пустелю, і в тому шереху полковник загубився та розтанув, як хмаринка…
Свято кавуна, як мало не всі нововведення окупаційної влади, ніби само собою скасувалося, замовчалося, а відтак не відбулося та незабаром ніби всіма забулося. Та в Антонівці уперто подейкували, що лихий Курдупелів талан таки справдив надії, які на нього покладали, і занапастив те свято разом із десятком ворожих солдатів, а ще прихопив із собою Федора зі Степаном – ото добрі були люди. Про братів дотепер нічого достеменно не відомо: хтось рахує їх зниклими без вісті, рідні – полоненими і вивезеними на чужину, звідки вони напевно ще вернуть, а більшість громади вважає місцевими героями, які поклали своє життя за Батьківщину та земляків.
VII.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953323
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.07.2022
автор: Максим Тарасівський