...метелик пурхав над газоном на Аскольдовій могилі. Метелик не абиякий, сам адмірал, з родини сонцевиків, коштовна окраса нашого літа. Геральдичні кольори, оксамитові шати, шляхетні візерунки – уособлення літа, квінтесенція його краси, та й краси як такої.
А газон той був суцільна адміралові протилежність і антитеза: занедбаний, поритий кротами та подзьобаний ящірковими і павучими норами, здичавілий так, що годі відшукати бодай згадку про «газонну траву». Його захопили й на ньому безперешкодно процвітали дикуни: кропива, пирій, польовий осот і жовтий польовий осот, петрові батоги, щириця, квасениця, пасльон, лобода, кульбабки, пушняк, молочай, чистотіл, м'яточник чорний, вже всохлий о цю пору кінський часник і знову й знову кропива – ще, ще і ще, вона вочевидь переважала на цьому газоні та гадала захопити його весь, густо обсипаючи все довкола блідо-зеленим пилком зі своїх непоказних суцвіть. Звісно, кожна рослина прекрасна, а за природою своєю жодна не є бур'яном, та в середовищі «газон» всі вони разом і кожна окремо перетворювалися саме на це – на бур'яни.
А метелик не зважав: ниций агрономічний статус, прикра зовнішність, всохле або обгризене гусінню листя та навіть і пекучі волоски його не відлякували. Він пурхав понад газоном, раз-у-раз сідав на ту чи іншу рослину, навіть і всохлих не минаючи, робив кілька кроків і рушав далі своєю примхливою траєкторією. А я сидів нерухомо та бездумно, зачарований метеликом, і просто дивився. Та ось думка моя, нарешті, прокинулася від млосного заціпеніння та подала голос – і враз ніби розгалужилася, як річка розгалужується навколо острова, і далі тече вже двома річищами, наче це не одна й та сама річка, а дві окремі річки. А може, то були ніякі не річища, а просто думки з різних півкуль мозку, вони, кажуть, асиметричні за функціоналом, ла-те-ра-лі-зо-ва-ні, але це не точно.
Одна моя думка сунула хоч і сухуватим, проте незаперечним шляхом, і нашіптувала мені, що цей адмірал недарма кружляє понад заростями, в яких домінує кропива пекуча. Красень адмірал, як не крути, є метеликом, а метелики о певній порі свого життя є гусінню, і кропива для адміральської гусіні – рідна домівка, і харч, і прихисток. Це, мабуть, адмірал-самиця, нашіптувала мені та наукова думка, підштовхуючи вказівним пальчиком окуляри на своєму вченому носі, і вона вже носить запліднені яєчка, нині ж уже серпень, а крильця в неї он там і он там ніби зношені, ніби міллю трачені: вона вже доживає свого коротенького віку, якщо ще не на Божій дорозі, ач, яка вона повільна. А просто тут і просто зараз вона відкладає по одному яєчку на кожен листок кропиви, себто кормової рослини свого виду, а вже нині ввечері вона присяде десь на свої чотири ніжки, закине смугасті вусики за спину, востаннє складе крильця над головою та застигне назавжди, і найслабший подув вітру перекине цей маленький постамент літу, що вже минає, та життю, що вже минуло.
А інша думка цуралася науки, науковості, сухості та певності. Вона аж вуха долонями позатуляла, аби не чути про гусінь, яєчка та кормові рослини, і торочила про своє. Он-де поглянь, благала вона, той метелик – це ж сама краса, годі уявити щось гарніше. Та оця втілена неповторна краса пурхає понад занедбаним газоном і раз-у-раз сідає на затяті бур'яни. Знаєш…
– Та це вона яєчка там!.. – втрутилася перша думка, але друга тупнула на неї ніжкою, перша неохоче замовкла, а друга повела далі:
...Знаєш, про що тобі цей метелик над бур’янами? – про те, що світ увесь сповнений краси, він із неї зроблений і нею до тебе обернений, а ти доріс поки що тільки до краси метелика, ти в цьому світі – першачок-початківець. І це або так, або краси ніякої не існує взагалі.
...отут ті дві мої думки злилися в одну суголосну й далі посунули разом – і слідом за метеликом. А той пурхав собі з рослини на рослину – обважений новим поколінням адміралів, втомлений майже достиглим літом і безмаль відбутим життям, сповнений краси у сповненому красою світі.
VIII.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955693
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2022
автор: Максим Тарасівський