Господи, дай мені сили це все пережити,
Не схибити, не зрадити самому собі,
Що я так часто робив. Далі мені жити,
Якщо не знайду те відлуння в тобі?
Якщо всі ті слова - лиш вода, що вилилась
З озера, яке після цього всохло і зникло,
Якщо всі несказані натяки затуманили видимість
Реальності, до якої ми з тобою так звикли,
Якщо всі ті мрії та плани лиш для підтримки
Цього випадкового діалогу, якого мені так
Хотілося, якого я чекав і восени, і взимку,
І якого я таки дочекався. Що це, як не знак?
І якщо ти зникнеш завтра - я не здивуюся,
Я буду просто жити далі, як і жив, і вкотре
Переконаюся: світ прогнив, даремно ним милуюся.
І навіть довгоочікуваний дощ смуток не зітре.
Ах, дощ! Ти ж любиш, чекаєш його, як і я,
Ти ніби моє віддзеркалення, я знаходжу себе
У кожному твоєму слові, немов незрима лінія
Пролягла через наші душі й з'єднала мене і тебе.
Пам'ятай, й не затуманюй розум іншим: дружба
Міцніша будь-якого кохання - вона підтримує,
А не мучає. Любов - підступна й гострозуба,
Якщо вона виникне - я тебе ніколи не втримаю.
А вона виникне, і стане нам розлучницею -
Це іронія кохання, й ми це розуміємо. Принаймні,
Це розумію я. Вона стане вибагливою суддею
Й засудить нас жити в споконвічній самоті.
Проте, давай спробуємо? Якщо завтра не зникнеш
Ти, і не зникну я. Я між рядків тобі давно зізнався:
Я так чекав цього випадкового діалогу. Знаєш,
Попри все, що було - я його таки дочекався!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955947
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2022
автор: Макс Дрозд