Все, що до цього здавалось нестерпним,
спрагло ковтнуло минуле... й на мить
вдвох ми в степу залишились із серпнем.
Трав оксамит – теж колись відболить...
Місяць, немов молодик повновидий,
оком поважно повів на хати.
Все, що в мені викликало огиду, –
більше із ним я не буду на "ти".
Зійде – не зійде? Вкидатиму зерня
в ґрунт, де судилось мені прорости.
Серпню собаки на вухо крізь стерні
брешуть казки про далекі фронти.
Гавкіт ковтає полин за хатами,
десь за селом, де пани – цвіркуни.
День неухильно поволечки тане.
В денні тривоги сповзаються сни.
В степ крадькома лізе ніч прохолодна.
Серпень на осінь тихцем заверта.
Доки вдивляється в мене безодня,
дишуть-холонуть вертути в хатах...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955999
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2022
автор: Олександр Обрій