Радістю ділитись — ЗБІЛЬШУВАТИ РАДІСТЬ!
(Переклад вогнеслів ПРО ХРИСТА з книги «Дневники» о. Олександра Шмемана)
Пн., 26.03.1973
Більшовизм вже і зараз — національна російська влада, як суть емігрантського націоналізму і антикомунізму — більшовистська. І в того і в іншого більшовизму тільки один ворог — свобідна людина, особливо ж свобідна «в Христі», тобто єдино справді свобідна. Підсвідома ненависть до Христа, який вічно судить «Церкву» и «велико-го інквізитора» в ній.
Пт., 13.04.1973
Христос нам явлений як дитина і як дорослий, який несе Євангеліє, тільки дітям доступне. Але Він не явлений нам як молодь. Ми нічого не знаємо про Христа в 16, 18, 22 роки! Дитинство вільне, радісне, в прикрощах, правдиве. Людина стає людиною, дорослою в хорошому значенні цього слова, коли вона сумує за дитинством і знову здатна на дитинство. ...В дитинстві ніколи немає пошлості.
Чт., 27.09.1973
Сутність християнства мені завжди, з дитинства, бачилась в тому, що воно не розрішає проблеми, а знімає їх, переводить людину на той план, де їх немає. На тому ж плані, на якому вони є, вони тому і є, що вони нерозрішимі. Тому християнство є завжди проповідь — тобто явлення того, іншого, вищого плану, самої реальності, а не пояснення її...
Я впевнений, що справжня проповідь є завжди (про що б вона не була) водночас і відповідь на них («стани»), і їх зцілення. Бо вона завжди є проповідь про Христа, а все це «знімається» тільки Христом, знанням про Нього, зустріччю з Ним, послухом Йому, любов’ю до Нього. Якщо ж проповідь не є все це, то вона і взагалі непотрібна. І сила її в тому, що справжній проповідник і до себе звертає проповідь — на свою зневіру, маловір’я, теплохладність і т.п. І що ж до цього можуть додати розмови?
Вражає, як люди, які «цікавляться духовним життям», — не люблять Христа і Євангеліє. І зрозуміло, чому: там нічого не сказано про «духовне життя», як вони його розуміють і люблять. Де це я читав, що саме про таку духовність притча Христа про очищену кліть, яку займають ще гірші злі духи? Грішник кається і навертається. Лжедуховний засуджений на загибель: це і є хула на Святого Духа. Як все це страшно! Я з усією силою відчуваю, що одна з головних небезпек завжди і скрізь — псевдорелігія, псевдодуховність... Взагалі «псевдо» (псевдобогослів’я, наприклад...)
Пт., 02.11.1973
Я глибоко переконаний, що справжнє релігійне по-чуття абсолютно несумісне ні з яким «прикрашанням», ні з якими благочестивими словесами. І коли християнство стає прикрашанням, а не красою, благочестям, а не вірою, воно видихається.
Ср., 28.11.1973
Від усього цього іноді страшне бажання: бути вільним для життя. А це життя — дружина і сім’я (часу немає), друзі (часу немає), природа (часу немає), культура (часу немає), і все це саме від Бога — дар і до Бога — освячення, вдячність, путь, причастя... Жити так, щоби кожен відтинок часу був повнотою (а не «метушнею») і — від того що повнотою, тим самим — і молитвою, тобто зв’язком, віднесеністю до Бога, прозорістю для Бога, який дав нам життя, а не метушню.
Пн., 03.12.1973
Сучасний світ — «вільний» тією ж мірою, що й «тоталітарний», — більш за все ненавидить ієрархію, еліту. Тому що ненавидить всяку «вертикаль», саме відчуття вищого і нижчого. Світ полюбив «нижче», але зовсім не за «страждання», не із-за справедливості, а із підсвідомої або свідомої ненависті до «вищого» — до всякого без ви-ключення вищого. Диктатор — це прийнятно, тому що він «нижчий», у ньому кожен впізнає себе. Він завжди знизу (народ!), а не зверху. Христа зненавиділи, по суті, тільки за те, що Він «Сином Божим себе створив...», що Він — «нижчий», бездомний, смиренний — весь час говорив, що Він зверху, а не знизу.
Пн., 10.12.1973
І це залишилось назавжди: неймовірно сильне відчуття життя в його тілесності, втіленості, реальності, неповторній поодиничності кожної хвилини і співвідне-сення всередині неї всього. А разом з тим інтерес цей завжди був вкорінений якраз і тільки у віднесеності всього цього до того, про що не стільки свідчила чи нагадувала беззвучна меса, а чого сама вона була присутністю, явленням, радістю. Але що таке, в чому ця «віднесеність»? Мені здається, що саме цього я ніяк не можу пояснити і визначити, хоча, по суті, тільки про це все життя говорю й пишу (літургійне богослів’я). Це ніяк не «ідея»: відштовхування від «ідей», все зростаюче переконання, що ними християнства не висловиш. Не ідея «христи-янського світу», «християнського суспільства», «християнського шлюбу» і т.ін. «Віднесеність» — це зв’язок, але не «ідейний», а з досвіду.Це досвід світу і життя буквально у світлі Царства Божого, яке являється втім за посередництва усього того, що складає світ: фарб, звуків, руху, часу, простору,
тобто саме конкретності, а не абстрагованості...
І коли це світло, яке тільки в душі, тільки всередині нас, падає на світ і на життя, то ним вже все освітлено, і сам світ для душі стає радісною ознакою, символом, чеканням.
... і краса Парижу — з «віднесеності». Вона не самодостатня, не торжествуюча, не світостверджуюча, не «жир-на». По суті, така, якою тільки й може бути краса у цьому світі, в якому був Христос.
Пт., 14.12.1973
«Він не мав особистого життя», — говоримо ми з похвалою. А насправді це глупо і сумно; і той, хто не мав особистого життя, врешті решт нікому не потрібен, бо людям один від одного і один в одному потрібне життя. Бог дає нам Своє життя («щоб мали ми життя за життя» — Кавасила), а не ідеї, доктрини і правила. І спілкування тільки в житті, а не в справах. Тому-то дім і не суперечить «tout est ailleurs» (все там, все інше), який суперечить майже усякій діяльності. Дома, коли все «зроблено» (прийшов з роботи...), воцаряется саме життя, але воно-то й відкрите одне — « іншому, іншому, іншому». Христос був бездомним не тому, що зневажав «міщанське щастя», — у Нього було дитинство, сім’я, дім, а тому, що Він був «вдома» скрізь у світі, Його Отцем створеним як дім людини. Тільки «дому» (не державі, не діяльності і т.п.) можна, за Євангелієм, сказати: «Мир дому цьому». Ми не маємо «тут перебуваючого града», тобто не можемо ототожнити себе ні з чим у світі, тому що все обмежено і всяке ототожнення стає — після Христа ідолопоклонством, але ми маємо дім — людський і дім Божий — Церкву. І, звичайно, найглибше переживання Церкви — це якраз переживання її як дому.
Завжди те ж саме, завжди і насамперед саме життя (відправа, вечір, ранок, свято), а не діяльність.
Чт., 24.01.1974
В нашому світі усяка релігія без Христа (навіть християнство, навіть Православ’я) є явище негативне и навіть страшне, і навіть доторкання до неї небезпечно. Її можна вивчати для кращого розуміння християнства, або, краще сказати, Христа. Але сама по собі вона не може бути «спасінням», що б не розуміти під цим словом. Цього не бачить, не відчуває Еліаде. Як не бачить і того, що Христос є водночас и здійснення тієї «сакральності», в якій він справедливо бачить явище для людини не «історичне», а онтологічне, основну для неї «структуру», — і її долання, без якого релігія неодмінно «розкладається» в дещо демонічне.
Ранні християни: Тіло Його на престолі, тому що Він посеред них. Теперішні християни: Христос тут, тому що Його Тіло на престолі. Нібито те ж саме, а на ділі та основна різниця, яка відрізняє раннє християнство від нашого, різниця, про яку чомусь не знають, яку чомусь не розуміють богослови. Там все від знання Христа, від любові до Нього. Тут — від бажання «освятитись». Там до причастя приводить слідування Христу і з нього витікає слідування Христу. Тут — Христос майже «ні при чому». Це майже дві різні релігії.
Пн., 03.08.1936
Подумати і вникнути: «немочі немічних носи і так виконаєш закон Христів». Отець Іоан Кронштадтський — «так звана світська література зовсім чужа християнському духу. Вона навіть соромиться духа Христа».
Пт., 15.02.1974
Тільки в Церкві можна знайти повний образ Христа. Це і є діло богослов’я — і більше нічого. Але його однаково затуляють і «піп», і «богослов». Один зробив ставку (безпрограшну) на вічну потребу людини в «священності», інший самого Христа перетворив в «проблему».
Чт., 14.03.1974
Що це «казенне» християнство видихалось, кінчається, випадає з історії — в цьому, мабуть, не можна, та й не треба сумніватися. Це криза, але в позитивному, біблейському смислі слова. «Проходить образ світу цього», і казенне християнство, яке зв’язало себе з одним його образом, ніби «непроминальним», тому-то й повинно, тому-то й не може не звільнитися від цієї своєї казенщини. Але для цього воно мусить «всього тільки» стати самим собою. Зараз наявні — дві реакції на кризу. Ті, для кого світ кінчається тому, що один «образ» його, самим же християнством абсолютизований, дійшов кінця. Ті, хто вже готовий абсолютизувати новий його «образ», до того ж ще невідомий, який тільки встановлюється.І тут, і там відсутність «пророцтва» як розрізняння, розуміння, передбачення, прочитання волі Божої і волі диявольської. Одні романтично дивляться в минуле, інші, так само романтично, — в майбутнє. Але минуле як минуле — тоб-то неусвідомлене, абсолютизоване, не втілюване в теперішнє — тільки важкість, тільки ідол, трунок, що отруює організм своїм власним розкладанням. А майбутнє як тільки майбутнє є втеча із теперішнього, «мріяння» і «перелесть».Для християн те, що долає минуле як минуле і майбутнє як майбутнє що дає їм реальність, але і звільняє від них, це — Христос, Котрий «вчора і сьогодні і навіки Той самий»
«Він прийшов до Церкви...» Двозначність, небезпека цього вислову. До Церкви можна прийти з тисяч причин, багато з яких зовсім не позитивні, навіть небезпечні. Треба «прийти до Христа». Павло навернувся до Христа, а не до «церкви», тому й Церква для нього була тільки і цілком життям з Христом і в Христі. Але от росла, росла і виросла в історії «Церква» сама по собі, яку можна любити (навіть «закохано»), до якої можна «навертатися», якою можна жити, але окремо від Христа...
Чт., 02.05.1974
Насправді, звичайно ж, смирення як раз Божественне, і його як Божественне, як суть Божества являє Христос. Слава і велич Божа — у Його смиренні.
Але це основне духовне непорозуміння — про онтологію смирення — більше всього живиться самою релігією, більше того, є відправна передумова релігії, зруйнована Христом, але яка вічно відроджується в релігії, в притаманному їй «антропологічному мінімалізмі».
Пн., 18.11.1974
Тоді як смисл християнства в тому, щоб бути правим і
поступитись, і в цьому дати засяяти перемозі: Христос на хресті — і «воістину Чоловік цей син Божий...». Чому пришестя у світ Бога в образі Немовляти не тільки «кеносис», але й «найадекватніше» Богоявлення. Ось тому в ньому настільки очевидна, настільки божественна — непотрібність сили, слави, правоти, прав, самоутвердження, авторитета, влади, всього того, що потрібно тільки там, де немає, істини, і що, тому, не потрібно Богу.
Ср., 26.03.1975
...має смисл на землі тільки те, що перемагає смерть, і не що, а Хто — Христос. Що є тільки одна безсумнівна радість: це знати Його і Ним «ділитись» один з одним. В останньому смислі все решта неважливо.
Велика середа, 30.04.1975
Мені якось очевидно, що після Христа — і це означає: в «цивілізації», Ним відміченій, яка із християнства так чи інакше виросла, — ставлення до Христа складає абсолютне внутрішнє мірило. Саме тому ми можемо розрізняти пошлість, дріб’язковість, недоброякісність всередині культури (і тільки, мабуть, всередині нашої християнської культури). «Чертог Твій бачу, Спасе мій, прикрашений і одягу не маю, щоб увійти до нього» — ось, по суті, єдина трагедія після Христа, і все те, що їй непричасне, — пошле в найглибшому значенні цього слова, тобто заражене чимось бісівським. Тому що пошлість — це «аура» диявола, це протилежне «святині». Пошлість — явище суто «християнське», неможливе, мені здається, поза християнством. «Отче праведний! І світ Тебе не пізнав!» — ось єдиний «відчай» Самого Христа.
Пн., 27.10.1975
І знову і знову переконання в страшній, демонічній двозначності релігії і так званого «релігійного досвіду». Мені іноді здається жахливо очевидним, що все те в «релігії», що не від Христа, не в Ньому, не через Нього і не до Нього, — все від диявола. За Євангелієм від Іоана, Дух Святий «коли прийде, звістить світ про гріх». Гріх же в тому, що не вірують в Христа. Тому гріховно називати гріхом будь-що інше: гріх — це не «перетворити» релігію в знання, любов і життя Христові...
Сб., 01.11.1975
Думаючи вчора про останню розмову з С.М., мені здалося, що, можливо, схему «внутрішнього влаштування» можна було б уявити в деякій знову-таки «триєди-ній» інтуїції, в постійному зберіганні навіть не свідомістю, а саме нутром, душею наступних «віднесеностей»:
«Космічна» — це саме відчуття життя тут і зараз, це зберігання душею спілкування з космосом: природа, «цей» час, світло, сам в усьому цьому. Це протилежне — відділенню, відчуженості, ізоляції. Світ — як дар, що постійно дарується і постійно приймається. Вдячність. Радість. І в цьому сенсі — саме життя як молитва.
«Історична». Це — внутрішня віднесеність до своєї справи, місцю, покликанню; це послушання, смирення, готовність, знання небезпеки, спокус, боротьби, «пильнуйте, яко небезпечно ходите». Тут молитва про допомогу, молитва-екзорцизм, молитва-прояснення («дай силу прийняти...»).
І, нарешті, «есхатологічна». Віднесеність до останнього, що бажане і очікуване: «Нехай прийде Царство Твоє...»
Мені думається, що якщо зуміти дійсно жити цією «триєдністю», то в ній і розв’язання «проблем», які всі — або від випадіння однієї з «віднесеностей», або від їх «збочення». Але якщо віра наша — космічна, історична і есхатологічна, то такою ж має бути і наша «духовність». З’єднує ж ці три в одне Христос, бо «віднесеність» і є «впізнавання» в кожному з цих дарів Христа, «модуса» Його явлення нам і перебування з нами. Все відчути, прийняти і пережити як Його ікону (символ, знак). «Засвідчується» ж все це Євхаристією (тобто Церквою).
Пн., 08.12.1975
Є тільки одна криза — блага і спасительна. Це — Христос, тому що тільки з цієї кризи ллється благодать і свобода.
Пн., 08.03.1976
...все самоочевидне (релігійне) недоказово. Бо самоочевидність вкорінена в «світлому знанні», в причасності «уму Христовому». А доведення, щоб бути доведеннями, мусять розгортатися в темному знанні, в логіці «світу цього». А в цій логіці «світ цей» завжди сильніший, бо він і логіку цю винайшов для самовиправдання. Христос сповіщає нас про гріх. Без Христа гріх є всього лише «проблема», і її із захватом вирішує світ цей, причому рішення це завжди «ліберальне», «терпиме», «любовне», «позитивне»... Жах сучасного християнства тільки в тому й полягає, що воно цю логіку прийняло і нею міряє й судить віру... І виходить, що «світло, яке в нас, — тьма»...
Пн., 12.04.1976
Віра в воскресіння Христа починається з віри в Христа, а не навпаки. Ті, які не вірили в Нього, не повірили, не впізнали воскреслого. Воскресіння Христа не чудо. В нього неможливо повірити, якщо не сказати: «Ніколи не говорив чоловік так, як Цей Чоловік», якщо не прийняти Христа. Прийняти ж Христа — це знати, що Він воскрес. Ми віримо в Христа, ми знаємо, що Він воскрес.
Пт., 17.12.1976
Треба було б спитати [себе]: чого хоче від мене Христос? І чи роблю я хоча б частково те, чого Він хоче?
Велика середа, 06.04.1977
І врешті решт все приходить до того ж самого: все в світі цьому, що не «віднесено»і не «відноситься » постійно до головного, до «єдино потрібного», — порожнє, непотрібне, шкідливе. Христове «шукайте перш за все Царства Божого...» є основний методологічний принцип, єдина можливість...
Світлий понеділок, 11.04.1977
Писати про все це не можна і не треба. Тільки гостре відчуття: все це , дійсно і тільки, милістю Божою, це руйнування смерті в нас. Бо, звичайно, сенс Пасхи, а значить і Церкви — в руйнуванні смерті. — Триваюче зішестя в пекло — Життя. І дар нетлінного життя. Тому і всі наполегливі «воскресни», «возстань» — це не «інсценування» минулого, не «символізм», а моління про те, щоб все це звершилось і звершувалось в нас і з нами, в Церкві, в світі. «Смерті царство руйнуєш...». Пасха — це передавання нам змісту віри як сили, як радості, як реальності, як Царства. Тільки від нас залежить «воістину воскрес» — від нашої віри, від міри нашого самоототожнення з «Царством смерті», в яке зійшло Життя, щоб його зруйнувати.
Сб., 07.05.1977
Знову подумав про «кризу» і «пророцтво». Пророцтво це має бути про Христа. Не про «Ісуса», не про «релігійне відродження», не про «молитву» і «духовність», а про Христа, яким він явлений в істинно кафолічній, істинно православній вірі. І це означає, звичайно, розкриття цієї віри. Не повернення до Отців або елінізму, а, в якомусь сенсі, «подолання» усього цього, «оболонки» традиції — розкриття самої Істини, самого Життя, дарованих в Христі.
Ср., 11.05.1977
І яким зрозумілим, потрібним стає мовчання Христа про все те, що так пристрасно цікавить нас: про державу, про релігію, про історію, навіть про мораль. Він завжди говорить мені і про мене, тільки це Його «цікавить». І тому Він спасає мене — не Росію, не державний устрій і ніщо інше.
І тому усяка боротьба, крім внутрішньої, усяке «анти» — завжди має, несе в собі початки найстрашнішої — «духовної» — поразки...
Христос і «я» людське: «Я бачив тебе під смоковницею». Про це ніхто нічого не знає, але тільки тут все вирішується.
Ср., 05.10.1977
Думав — у зв’язку з єврейськими протестами проти політики Картера на Близькому Сході: всякому націоналізму зазвичай притаманний антисемітизм. Між тим як єврей являє собою межу, саму суть всякого націоналізму — тобто обожнення нації, ідеї, що суть релігії в служінні народу. Наше служіння Богу, служіння Богу «нашому» — як легко, як непомітно перше переходить в друге, і при збереженні всієї християнської «видимості» стає ідолопоклонством. «Стійте в свободі, яку дарував нам Христос» — ці слова для мене все більше, все сильніше стають «ключовими» для всього в житті.
Пт., 16.12.1977
Християнство вимагає, абсолютно вимагає простоти, вимагає «світлого ока», «зрячої любові». Воно спотворюється скрізь, де є надрив, де «єство на крик присилується». А все це, на жаль, неможливою мірою притаманне нашій епосі, пронизує собою нашу цивілізацію. Людина втратила здатність замилування, і все для неї стало «проблемою». Треба піти, вийти від і із «проблем», і це означає — очистити зір, очистити душу від всього цього нездорового збудження.
Чт., 30.11.1978
Як смерть і страждання Христос не знищив, а «подолав», тобто зсередини радикально перемінив, з поразки зробив перемогою, перетворив, так і релігію він «перетворив», а не зруйнував.
Пн., 05.02.1979
...Захід збанкрутував, і це — незважаючи на всі технократії. Він не має до чого кликати третій, четвертий або ще якийсь «світ», що пробуджується. Причина цього, мені думається, проста: у «білого» світу нічого, в сутності, не було як «мрії», окрім християнства, можливо, навіть краще сказати — окрім Христа. Тільки навколо Христа як осереддя набували змісту і свобода, і культура, і технократія і т. ін. Але Захід відмовився від Христа і християнства, відмовився в ім’я ним же, тобто християнством, посіяних «свободи» і т. ін. Маркс, Енгельс, Фрейд — етапи цієї відмови. І відмова ця — втрата душі. Все стало гнити, в усе ввійшла «смерть». Відмова від християнства, від його бачення, і перш за все відмова від нього самих християн.
Єдиність християнства — це «іманентність трансцендентального» і, зворотньо, «трансцендентність іманентного». Христос не для політичної свободи, не для культури, не для творчості, Він трансцендентний по відношенню до них, але, так би мовити, зсередини, і тому їх самих робить шляхом до трансцендентного.
Чт., 22.02.1979
«Смерть» християнства. Це звучить страшно. Але чи так це? Мені весь час «здається» (і це якесь внутрішнє світло і радість), що «смерть християнства» потрібна, щоб воскрес Христос. Бо смертельна слабкість християнства тільки в одному — в забутті ним, у винесенні ним «за дужки» Христа. Але ось в Євангелії Христос говорить завжди: Я. Говорить про Себе, що Він повернеться зі славою, Він буде царювати, Його потрібно любити, чекати, Йому і про Нього радіти. Коли від християнства — от як вже зараз — «нічого не залишиться», видним знову стане тільки Христос, а з Ним «нічого не вдіяти» ні революції, ні ісламу, ні гедонізму, ні фемінізму... Ось час для молитви: «Так! Гряди, Господи Ісусе...»
Пн., 02.04.1979
Але хіба Христос не також — «харизматичний вождь», хіба віра Йому, віра в Нього не передує прийняттю Його заповідей? В чому тут корінна різниця, яку все менше й менше відчувають і усвідомлюють сучасні люди? Чи не в тому, перш за все, що Христос як раз і не хоче, й не шукає ніякої влади над людьми, відкидає весь час спокусу перетворення людей у натовп, в колектив, у сліпу слухняність? Чи не у відмові, далі, від ототожнення Свойого діла з будь-яким земним «проектом», чи не в утвердженні постійному трансцендентності цього діла — заклика до Небесного, до Царства не від світу цього? Тільки два полюса: конкретна любов до ближнього зараз і тут (зцілення, насичення і т.д.) і пошук Царства Божого і життя вічного. Повна байдужість до «поточних проблем», ніби презирство до них — «віддайте кесарево кесарю...» Ваше служіння світу, — говорить Христос, — в повній свободі від нього, і в цій свободі — ваша над сві-том перемога...
Вт., 23.10.1979
Таємниця Христа: віддавання себе цілком кожному...
Нд., 02.03.1980
Абсолютна вірність потрібна, необхідна — тільки по відношенню до Христа. Це свобода не від світу, а в світі...
Ср., 12.03.1980
Якщо продовжити вчорашні роздуми, то чи не приводять вони до сприйняття і смерті як дара, тобто знов-таки як зустрічі, як останньої, вирішальної зустрічі з тим, що одне, врешті-решт, «животворило» життя, відкривалося в ньому, робило його даром. «Для мене життя — Христос, і смерть — надбання», — говорить апостол Павло. Так, якщо життя стає, і тою мірою, якою воно стає, — Христом, якщо Він є той дар, в який весь час перетворюється життя, то тоді смерть є надбання, благословенна умова того лицем до лиця, спрага якого і є життя в «світі цьому». ... Свою вічність ми знаходимо тільки тут. І християнство стверджує, що знаходимо ми її в Христі. Він для того прийшов до нас, в це життя, щоб воно стало зустріччю з Ним і в цій зустрічі закладеною спрагою останнього здійснення, останньої зустрічі з Ним — в смерті. Вона стає «надбанням»... Звідси — самоочевидність умови: « Якщо любите Мене...». Любити ж не можна ні «вчення», ні «заповідей», ні «обіцянь». Любити можна, тільки якщо є зустріч, якщо Христос став «даром» всього в житті.
Вт., 20.10.1981
Соціалізм, кажуть, проти «приватної власності», а цьому і Христос вчив. Але це і є «фокус» соціалістичного зла. Бо Христос вчив не тому, що світ є колективна власність, а тому, що він, світ, — Божий. Не кажучи вже про те, що поняття «колективної власності» абсурдне, бо суперечливе. Власність може бути тільки особистою. І одкровення Христа в тому, що кожному дарує світ у «власність» і таким чином кожного робить співволодарем світу з Богом. Справжня власність — у визнанні всього Божим даром, шляхом до спілкування з Богом. Володарем світу, царем його може бути тільки особистість. І всякий колектив є завжди, тою чи іншою мірою, крадіжка. Крадіжка у Бога. Крадіжка в людини.
Пн., 01.03.1982
...Сучасна людина сприймає Церкву, християнське вчення як систему якихось незрозумілих, а тому й безглуздих можна і не можна.
Християнство спасає світлом і радістю пришестя у світ Христа. Він є спасіння. І тільки це знання пояснює, осмислює всі «можна» і всі»не можна», бо всі вони — по відношенню до Христа, по відношенню до єдиного вибору в Христі або поза Христом...
Пт., 02.04.1982
Христа вбила і Христа вбиває релігія. Релігія ж – це той «орган» в нас, який, як це не дивно, водночас підсилює і приховує від нас наші найглибші пристрасті й гріхи: гординю, фарисейство, самовдоволення, самозамилування і т.д. Релігія є постійне наше самовиправдання перед Богом, замазування для самих себе наших гріхів і спокус.
...........................................................................................
Ну, добре, ми живемо в страшному світі. Але ж не страшніший він, ніж тоді, коли розпинав він Христа? Що можна додати до цього жаху, до цієї «страшності»? І чи не для того віддав Христос Себе на розп’яття, щоби могли ми ходити в оновленому житті? Житті, а не релігії — від страху, законництва, влади котрої «звільнила нас Спасова смерть». Що робили вони в проміжках між «ви-конаннями» Церкви — за трапезою Христовою, в Його Царстві? Жили, кожен — тим життям і тими обов’язками, які дав кожній людині Бог.
............................................................................................
Те, що — для прямування за Христом — потрібно «відкинути», Христос ототожнює з майном і сім’єю. І дійсно, в упалому світі це ті два тягарі, які заважають людині, зв’язують її, є перепонами прямуванню за Христом. Бо вони стали «ідолами». Але тому-то й говорить Христос про них, що саме в спотворенні двох цих основ-них «координат» життя розкривається вся глибина падіння людини і світу, відпадіння їх від Бога. Бо в тому-то все й діло, що і майно, і сім’я — від Бога. При створенні світу Бог дає його у володіння людині («як царя творіння...»), [робить] її — людини — майном. І при створенні людини створює Бог жінку, бо недобре бути чоловікові одному. Але тоді в тому й полягає падіння (первородний гріх), що світ як «майно» захотів чоловік для себе, а не для Бога, для життя в Ньому, і жінку зробив об’єктом любові, відірваної від любові Божої, знову-таки «для себе». Але от сам Христос віддає, відкидає життя — але для того, щоб воскресити його, звільнити від смерті, щоб перестало воно бути саме джерелом смерті, щоб воно, життя, воцарилось і була «поглинута смерть перемогою». Чи означає це, що Він закликає нас до самогубства? «Відкинути» світ, роздати «майно», «залишити» сім’ю — все це означає тоді не ототожнення їх зі злом, яке треба «відкинути», а означає звільнення і переображення їх в те, чим і для чого створив їх Бог. Як той, хто «роздає» своє майно по-справжньому збагачується, бо знову світ — той, який роздає, віддає — робить Божим, так і «залишення» сім’ї є її воскресіння, очищення, переображення, а не «знищення». Бо як могла б Церква звершувати таїнство шлюбу, якби шлюб був «злом»? Але шлюб тому й таїнство, що в ньому звершується віддача його Богу, Христу, Духу Святому... Тут все світло, як і в заклику Христа — роздай, залиш...Все позитивно, все світло — а не тьма і руйнування.
Пт., 09.04.1982
Шукаючи сьогодні одну цитату в Євангелії від Іоана, прочитав в прощальній бесіді всі втішання Христа. Вони не побачать Христа і тому «сповнилися печаллю серця ваші». Але «Я не залишу вас сиротами, Я прийду до вас...» і т. д. І ніби миттєва блискавка: все в християнстві залежить від любові до Христа. Смерть — зустріч з Ним і тому вся — радість... Але, Боже мій, які ми далекі від такої любові. Любові, якою Він переміг смерть, любові, котра в нас перемагає смерть...
Велика п’ятниця, 16.04.1982
Як «можна» полюбити Бога, де locus цієї любові?
В Його саморозкритті, самоодкровенні нам в світі і в житті.
Вершина і повнота цього самоодкровення — Христос.
Все — «віднесено» до Нього. Для цього втілення, входження у світ природи, часу, історії.
Отже, любов до Бога — Христос.
Радість про Нього.
Любов до Нього.
«Віднесеність» всього до Нього.
Збирання всього в Ньому.
Життя Ним, впізнавання Його в усьому Духом Святим.
Церква: можливість і дар цієї любові і життя.
Амінь.
Пн., 10.05.1982
Гординя, плоть, лінощі: триєдине джерело гріха, три основні виміри упалості світу й життя. І руйнуються вони тільки Божественною любов’ю, яка виливається в серця людей: любов — смирення, любов — чистота, любов — ділання. «Якщо любите Мене...».
«Самі себе і один одного і все життя наше [Христу Богу віддамо]...»
Ідея перекладу і євангелізації — Ігор Шевчук
28.07.2022,
свято хрещення Київської Русі
рівноапостольним кн. Володимиром Великим
...нагадаємо собі істоту Божого Царства. Кажучи коротко – це зв’язок, спільнота любові людини з Ісусом. Бог дав нам життя і хоче щоб ми цілу вічність були з Ним і насолоджувалися Його любов’ю. Оскільки Бог є любов’ю, Він є найбільшим скарбом для нас. Адже любов – це найважливіша цінність для людини, вона робить повноцінним наше життя. Тому боротьба за Христа і Його любов потребує багато зусиль.
(Отець Михайло Чижович)
...увесь процес мандрівки віри – це любов. Саме любов штовхає Ісуса йти до своїх учнів (по воді - І.Ш.) (читай – зійти до людини); саме любов відганяє страх учнів перед привидом, бо де є любов, там страху немає; саме через любов Христос запрошує Петра вийти йому на зустріч, тобто наслідувати Його; саме любов втихомирює навколишні пориви вітру та бурхливі хвилі життя, саме любов подає руку тому, хто засумнівався і втратив віру та надію. Саме любов рятує! (Отець Іван Вихор)
Нам байдуже до невіруючих людей:
Якщо твердо віримо, що люди потребують особистих стосунків з Ісусом,
і водночас не розповідаємо про це іншим, то чи насправді ми у це віримо??
Ми «забуваємо» про наше спасіння:
Коли Ісус стає для нас рутиною – тобто наша пристрасть до Нього
перетворилася на щось посереднє – ми не будемо пристрасно розповідати іншим про Нього.
(Чак Лоувлес, професор)
Росію чекає капітуляція.
Не хочуть біси слухати. Іншим - затуляють.
" І в не особливо розумних російських громадянах та "ура-патріотах" уже починають закладатись сумніви, що війна може закінчитись не так, як їм обіцяли." (ТСН, 11.08.2022, !)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956006
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2022
автор: Шевчук Ігор Степанович