Ну, розкажи ж бо: що таке самотність?
Так часто плачеш у своїй журбі,
І все клянеш чужую безтурботність,
І все жалієшся: мені й собі.
Розказуєш, що друзів геть немає,
А сам гуляєш з кимось кожен день.
І що серденько подруги шукає,
Дівчата ж все виспівують пісень.
Клянеш самотність, що її й не було,
Клянеш біду, якої і не знав.
А я тримаю біля скроні дуло...
Не знаю: чи я жив, чи я вмирав?..
Я знаю бо самотність - що за птаха!
Проклята, рвуча, рабська і страшна,
Слизька, смердюча, злісна сіромаха,
Що душу рве від верху і до дна.
Коли насправді жодної опори,
Лише сім'я, і та у рідкий час.
Усі навколо мислять, як потвори...
Чи я потвора, що не знає вас?
Коли не маєш до кого вертати,
Як хворобливо липнеш до людей,
Як голова наповнюється вати,
Коли хтось просто каже: все окей!
Самотність знаю, і її клену я,
Хоч зараз є, чого не мав колись.
І хоч душа ликує: алилуя!
Та розум промовляє: стережись!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956540
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.08.2022
автор: П’еро