[color="#ff0000"][i][b]Німа дівчинка [/b][/i][/color]
Замерзлі пальці ледь торкались екрану, швидко набираючи літери на телефоні. Я сиділа на останній парі та слухала потокову лекцію з української літератури, котру вела моя нова викладачка — Сон Вікторія Сергіївна. Це був саме той випадок, коли фамілія людини абсолютно відповідала характеру. Слухати її лекцію було зовсім не цікаво, тому я писала вірш в електронному блокноті, щоб хоч якось відволіктися від нудьги.
— До кінця залишилось п'ять хвилин. Думаю, той хто хотів відвідати цю пару, вже прийшов. Так що, давайте я вас відмічу і відпущу, - промовила вона, переводячи погляд у тимчасові списки і навіть не підіймаючи його. С кожною названою фамілією, моє серце неприємно стискалося в грудях, аж доки черга не дійшла до мене. — Анна Пташка?
Я підняла руку, щоб показати присутність, але її погляд так і не відірвався від паперу. Мої очі перелякано забігали по аудиторії, намагаючись придумати, як звернути її увагу до себе і при цьому не виглядати посміховиськом. З кожною секундою напруга збільшувалась. Деякі студенти навіть відірвались від своїх телефонів, чекаючи поки їх відпустять. Але вони не помічали моєї руки. Їм не було до цього діла.
— Пташка? - прозвучав ще раз незадоволений голос. Короткі пальці вже підняли ручку, щоб позначити мою відсутність, як раптом позаду мене хтось промовив:
— Вона присутня.
Піднявши лице, викладачка незадоволено зміряла хлопця уважним поглядом. Але йому було байдуже.
— А чому ви відповідаєте за неї, молодий чоловіче? Вона що, німа і сама не може сказати це? - зробивши глибокий видих я стверджувально кивнула і непомітно для всіх стиснула кулаки під партою. По аудиторії пройшла хвиля гомону. - Дійсно? Дивно, мене не попередили про це. Сідайте.
Вікторія Сергіївна як нічого й не трапилося продовжила перевіряти присутність, доки на мене витріщили очі всі студенти з потоку. Я відчувала їх погляди шкірою, наче вони були матеріальні. Перешіптування заповнили просторе приміщення і віддавалися відлунням, прориваючись навіть через голос викладачки. Я ненавиділа це до глибини душі. Мало того, що моя мати була кореянкою, а батько українцем і моя зовнішність і так виділялась серед натовпу, так до того всього, я ще й народилася німою. Все своє життя, мене переслідували чужі жалісливі погляди, плітки та вигадки кругом мого походження. Булінг в школі, цькування через неможливість навіть закричати на когось і постійне відчуття відторгнення себе ж. Ось, якими були мої "Найкращі роки дитинства". І зараз, в університеті, нічого не змінилося. Реальність ніколи не була милостивою до мене. Ось чому, коли продзвенів дзвінок, я швидко взяла рюкзак і поспішила втікти якомога далі. Для цих людей я назавжди залишусь німою дівчинкою, пустим місцем, до якого через тиждень не буде нікому і діла.
— Пташко, - вигукнув хлопчачий голос на весь коридор. Чиїсь сильні пальці стиснули моє плече, зупиняючи на виході з будівлі. Чужий дотик змусив мене стрепенутися і я злякано перевела погляд на того самого юнака, який мені допоміг на парі. — Все нормально?
Незнайомець занепокоєно роздивлявся моє лице. Було щось в його погляді таке, що змушувало повірити у щирість його намірів. Тому я вирішила просто посміхнутися і похитати головою «Так».
— Ти забула свій телефон. Тримай, - підбадьорюючи посміхнувся він, поклав загублену річ в мою долоню і пригладив свої довгі чорні коси. - Я навчатимусь з тобою. Ти вже додалась у групу в Вайбері? Туди скинуть розклад пар на завтра, щоб не бігати на факультет кожен раз.
«Ні» — заперечила я, вдивляючись занепокоєно в екран. Спілкуватись із людьми через смс було звично, але чужі люди часто сприймали це погано. Тільки от пояснити йому на пальцях, що я дурепа, котра забула про комунікацію було важко. Провівши пальцем вгору, я розблокувала екран та швидко надрукувала в замітках:
[i]«Ти можеш мене додати?»[/i]
— Звичайно, давай телефон, — не дочекавшись моєї згоди, хлопець взяв назад гаджет та почав щось дуже швидко клацати. Через декілька хвилин, він вручив мені його назад і посміхнувся на прощання. - Пиши, якщо буде щось потрібно. До завтра.
Я дивилась як його чорна сорочка швидко зникала серед натовпу квапливих студентів і не могла зрозуміти, за що ж на мене звалилась така вдача. Якби не він, мені прийшлося б провести завтра весь день у біготні між корпусами. Відкривши Вайбер я здивовано перевела погляд на два нових діалоги: один з групою, а інший з ним:
[i]«Гарного дня, Пташко»
Віктор Шторм[/i]
[b][i]Не зламана [/i][/b][color="#ff1a00"][/color]
[i]“Знімілі уста вже ніколи не скажуть тобі, як колись ще хотіли кричати про небо.
Як ще мріяли тихо промовити щось, і забути про ту божевільну потребу
Розгинати й згинати в суглобах слова, щоб тебе розуміли чи просто почули.
Бо колись, хтось створив їх такими. Дарма. Краще б небо про них взагалі забуло.
Краще б ті й не знали, що є інший світ, у якому ці літери мають звучання.
Їм було б не так боляче жити тоді, наодинці з правдивим та вірним мовчанням…”[/i]
Черговий день. Черговий вірш. Чергове бажання сховатись від чужих людей, котрі мене навіть не хотіли зрозуміти. І це стосувалось всього - і викладачів, які за своїми завалами забували про “особливу” студентку та просили усної відповіді, і одногрупників, які на наввипередки казали їм, що я німа. Кожен бісовий раз я стискала пальці під партою від безсилля та старалась не зриватись на них у чаті. Постійне перешіптування за спиною, спроби схопити мене за лікоть, щоб довести до іншої аудиторії, допити про Корею та батьків - все це злило і змушувало відштовхувати людей від себе.Тому я все частіше відкривала “Інкбук” і виливала там свої думки.
Я находила підтримку серед незнайомих людей кожен день. І хоч в інтерфейсі платформи не передбачались особисті повідомлення, але для спілкування вистачало й коментарів. Через постійну активність, у мене навіть з'явився постійний читач, котрий коментував кожен допис. Чомусь віртуальний “Sky” розумів мене більше, ніж реальні одногрупники. Він не знав про мене абсолютно нічого, але відчував те, про що я писала, бачив світ моїми очима, моїми літерами та словами. І чому наш світ був настільки божевільним? Навіщо він залишав поруч тих, кому ми не були потрібні, а важливих людей кидав на інший край країни чи континенту?
Затримавшись на третьому поверсі я пила каву перед останньою парою та за звичкою писала блог:
[i]“Знаєте, якщо людина має фізичні відхилення, це не означає, що вона каліка. Чомусь зі школи нас вчать шкодувати дітей з особливими освітніми потребами, допомагати їм, підтримувати, але не вчать сприймати їх на рівні з собою. Та хіба вони не такі ж? Хіба їх почуття настільки відрізняються від наших? Хіба за їх сліпотою, німотою, глухотою, паралічем не сидить маленька дитина, котра хоче бути як всі?
Їх вроджені дефекти не роблять з них калік. Каліками їх робить чужа гіперопіка та жалість. Дурне бажання полагодити те, що не зламане, а просто інше...»[/i]
Опублікувавши запис я викинула стаканчик в найближчу урну та спустилась по сходинках на перший поверх. Прохолодне повітря та дурне серце фарбували мої пальці у блакитний колір. Я підійшла до зачинених дверей та притулилася поряд з ними до стіни, чекаючи дзвінка. Заходити зовсім не хотілося, бо знову почався б допит. Але навіть стіни не були сьогодні до мене милостивими, пропускаючи чужі розмови.
— Зараз знов прийде Сон. Може дати їй завчасно список з відсутністю, а то знов щось ляпне про Аню? - питала староста.
— Так шкода її. Це ж кожному викладачу пояснювати, що вона не говорить. А вони, як на зло, ще й під час семінару можуть щось спитати її. Хоч би головою подумали! - сердилась якась дівчина, під загальний шум.
— А чим ви кращі? - перебив низький голос, добре мені знайомий ще з першого дня. - Думаєте від того, що ви кожен день відноситесь до неї як до інваліда, їй стане легше? Німа і німа, що з того?
— Вік, як ти можеш бути таким жорстоким?! - злилась староста. - Їй же важко!
— Важко — слухати, як ви робите з неї каліку і заживо ховаєте під своєю псевдотурботою. Вона нічим не відрізняється від нас.
— Вік! - хотіла була щось відповісти Яна, але була зупинена скрипом дверей.
Я спокійно зайшла в аудиторію і пройшла повз дружну компанію засоромлених одногрупників. Вони стояли як на якихось дебатах в колі та ховали свої погляди, розуміючи, що я чула їх сварку. Всі, крім Шторма, котрий сидів на останньому ряду та щось писав у блокноті. Піднявши брови я вказала йому на місце поруч з ним. Посміхнувшись, він прибрав рюкзак і я змогла сісти там, де нарешті відчула себе нормальною.
[color="#ff1a00"][i][b]Хтось важливий [/b][/i][/color]
Дивовижно, як швидко стікав час, коли до тебе не було нікому діла. Вперше за довгий час я відчувала себе простою студенткою і навіть рідкісні неприємні ситуації вже не чіпляли мене. Вік зумів тією сваркою змінити до мене ставлення, ось чому я якось непомітно для себе почала сідати ближче до нього.
День за днем, тиждень за тижнем і з простих одногрупників ми перетворились у гарних приятелів. Коли інші шепотілися за спиною викладачів, ми жартували у Вайбері та ділились думками. Коли вони гучно сміялись в столовій, ми жували бутерброди і дивились на снігові заметілі. Після Ская, він був першим, хто нарешті мене зрозумів, але розповідати йому про свою іншу реальність я не хотіла. Втім, він ніколи не ліз в мій особистий простір і не дивився, що ж я робила у телефоні час від часу. Напевно це і змусило мене довіритись йому, як другу.
Якось ми сиділи на інформатиці, слухаючи лекцію. Я дивилась на його улюблену чорну сорочку, такі ж затерті джинси та не могла зрозуміти, що з ним. Зазвичай, ми починали переписуватися ще до університету, а вже пройшла половина першої пари і він навіть не потянувся до кишені за телефоном. Поки викладачка вирішувала свої робочі питання, я нудьгуючи перебирала пальцями літери на екрані. Думала що це приверне його увагу, але жодне з моїх повідомлень не було прочитане. Тому, дотягнувшись пальцями до плеча Віктора я показала на свій телефон і підняла брови. У відповідь, він засмучено похитав головою, склав навхрест руки і витягнув язик, показуючи, що він зламався.
Щось всередині мене стиснулося, розуміючи, що наше спілкування було настільки крихким. Видавивши з себе посмішку я відклала смартфон та почала водити ручкою в чернетці, щоб відволіктися від поганих думок. Аж раптом, чужі пальці потянули її вправо, змушуючи мене відірватися. Вік, як нічого й не сталося, щось накалякав та посунув зошит назад в мою сторону:
“Я теж скучив, Пташко. Як щодо середньовічної романтики?” - було написано ледь розбірливим почерком. Декілька слів викликали у мене щиру посмішку і я навіть похитала головою, від його вигадливості. Хто б ще додумався листуватись у двадцять першому столітті?
Весь той день ми спілкувалися рукописами і жартівливо кривлялись, щоб відповісти один одному, коли змоги писати не було. На диво, він усе розумів. Точно знав, що я мала на увазі, навіть у найбагатозначніших ситуаціях. Саме тоді я наважилась вперше зізнатися собі, що могла бути щасливою у реальності.
Повернувшись додому та відкривши “Інкбук”, мої пальці торкнулись піктограми і я написала перший допис, присвячений комусь, хто став для мене важливим:
[i]“Знаєш, колись я розповім тобі як багато ти для мене зробив сьогодні. Колись я наважусь показати тобі цей світ, щоб сказати дякую.
Твоя Пташка”[/i]
Дивлячись крізь чорне скло, я згадувала, як Шторм зав'язував мені черевики і сміявся. Як він підіймав мою ручку, коли та падала з парти. Як він давав слухати музику через одні навушники. Як віддавав свої рукавички, коли в корпусах економили на опаленні і ми були вимушені тремтіти від холоду.
Гучна вібрація відволікла відволікла від спогадів. На екрані виствітився коментар до блогу:
[i]«Якщо ти вдячна людині — просто скажи про це, Пташко. Чого ти боїшся?»[/i]
Чого? Напевно, я просто звикла так жити. Не було ніяких гарантій, що Вік не зникне через декілька днів з мого життя. А так, я хоча б матиму місце, де зможу поскиглити так, щоб він цього не бачив.
[color="#ff1a00"][b][i]Реальний світ[/i][/b][/color]
Холодні стіни університету здавались напрочуд безлюдними. На жаль, люди так і не здогадалися поставити тут лавочки, тому мені приходилося чекати стоячи біля дверей. Через вічні збої у графіку, я не помітила, що першу пару скасовували, та приїхала надто рано. На вулиці було напрочуд зимно, тому я сіла під стіну та повище підняла шарф, щоб хоч якось зігріти свій ніс. Замерзлі пальці трохи посиніли і яскраво виділялись на фоні чорних рукавичок з обрізаними пальцями. Діставши телефон, я почала гаяти час в “Інкбуці”.
Різні люди писали коментарі під новими віршами та блогами, але останнім часом це не чіпляло мене. Чомусь, набагато важливіше було зуміти ненароком торкнутися Шторма, чи просто нишком запам'ятовувати його: щасливого, сумного, занепокоєного чи до безглуздості смішного. Часом, я ловила себе на думці, що мені хотілось розповісти йому про цю, іншу реальність. Що хотіла, щоб він прочитав всі ці десятки блогів, на які він мене надихав. Але зрештою я залишалась тією самою німою пташкою, тому писати з кожним днем хотілося все менше. Читати теж.
Відкривши стрічку нових віршів, я квапливо почала вишукувати щось цікаве, орієнтуючись на перші рядки. Серед усієї цієї купи чужих думок, мою увагу привернув знайомий нік - “Sky”. Він завжди відповідав щось під моїми дописами, але раніше нічого не писав сам. Ось, чому я здивувалася побачивши під його ніком роботу:
[i]“Пташко, моя мила пташко. Чому ти настільки моя?
Торкаюсь словами, очима холодного вкрай крила.
Та хочу його відігріти, зуміти пробратись в думки.
Скажи мені, мила пташко, чому я настільки ламкий?
Чому мені так здається, що варто торкнутись плеча,
І ти налякавшись здіймешся, неначе це був не я.
Чому ти настільки далека? Чому ти настільки близька?
Пташко, моя мила пташко. Чому ти настільки моя?
Опубліковано 20 годин тому...”[/i]
Десь зі сторони сходинок почулись тихі кроки і я швидко заблокувала екран та опустила гаджет у кишеню, щоб сторонні люди не побачили лишнього. Як виявилось, я дарма хвилювалась, це був Вік. Він сонно йшов по вузькому коридору та шморгав носом. Під грозовими очима виднілись синьці, наче він і зовсім не спав на цих вихідних. Побачивши мене, на його обличчі на мить з'явилася посмішка, щоб відразу ж сповзти. Виснажений хлопець звалився поруч зі мною та сів прямо на холодну підлогу. Його голова схилилась на моє плече, наче завжди там і знаходилася. Мені хотілось запитати, що з ним сталось. І я вже потягнулась за телефоном, коли він перехопив мої пальці та мовчки переплів їх зі своїми.
— Знову замерзла… - прошепотів він, наближаючи губи до долонь, щоб відігріти їх. Тепле чоло ледь торкалось моєї щоки, зігріваючи її. Що це з ним сталося? - Я не спав, тому не звертай уваги…Просто втомився… Вночі бабусю прихопило серце, її забрали в лікарню, щоб поставити капельниці. Зараз все нормально, але…Я так злякався, Пташко…У мене немає нікого крім неї. Тому, можна я трохи понаглію?
Не чекаючи на відповідь, Вік сповз обличчям по моєму плечу та увіткнувся в ноги. Відчувати його настільки крихким було страшно, тому я просто гладила його заплутані коси. Хотілося відібрати увесь його страх, стерти пальцями так, щоб більше ніколи не бачити в цих сірих очах біль.
Час спливав, наші одногрупники почали збиратися під аудиторією зацікавлено споглядаючи за нашою поведінкою. Один хлопець навіть хотів щось сказати, побачивши як я накрила своїм шарфом лице Віка, але помітив мій розлючений погляд та замовчав. Він міг говорити що завгодно про мене, але не про нього і не сьогодні. Якщо треба буде, я на пальцях донесу всім, щоб вони не лізли. Все, що завгодно, тільки б йому стало легше.
Дзвінок продзвенів надто швидко. В якийсь момент ми просто піднялись разом з підлоги, зайшли на лекцію та чекали завершення пар, тримаючись під партою за пальці. Нам не потрібен був телефон, щоб зрозуміти один одного. Не потрібно було писати в зошиті свої думки, щоб дійсно їх чути.
У той ранок я зрозуміла для себе одну важливу річ. Жодна соціальна мережа не могла обійняти когось в скрутну хвилину. Жоден месенджер не був здатним передати того болю в очах. Жоден віртуальний друг не міг принести стільки живого тепла, як хтось із реального світу.
[color="#ff1a00"][i][b]Пусте ліжко [/b][/i][/color]
Запах хлорки роз'їдав ніздрі. Декілька годин назад, Шторм попросив мене допомогти з випискою бабусі Ади, бо їй було важко ходити без ковіньки, а один він просто не зміг справитись з усім Тому я стояла біля стіни та чекала, доки вони зберуться та отримають виписку.
З палати в кінці коридору почулися крики. Щось запищало і лікарі чкурнули туди, відштовхуючи по дорозі відвідувачів. Жінка, котра якраз увійшла до відділення, випустила з рук важкі пакети та побігла до тих самих дверей, де тільки що стояв крик. Вона схопилась за рот, починаючи плакати, а я не могла відвести від неї погляду. Хвилина, дві, три — з дверного отвору вийшов лікар, ледь хилитаючи головою «Ні».
— Пташко? Внизу чекає таксі, спускаємося, - сказав Вік, даючи мені два великих пакети в руки та повертаючись до ліжка.
Через мить, хлопець вийшов зі статною жінкою, притримуючи її за плечі. Вона була вбрана у просту в'язану кофтину та довгу спідницю. Її чорні очі на мить затрималися на мені, видаючи здивування.
— Доброго дня, дівчинко.
Я ледь посміхнулася їй, стараючись не сильно видавати тривогу від істерики нещасної жінки в кінці коридору. Але так і не змогла нічого з собою вдіяти та постаралась швидко іти вперед. Біль чужої людини відчувався підшкірно. Мені не потрібні були слова, щоб чути її стогін та хрипіння. Я бачила його в тремтячому тілі, в напруженій долоні на грудях, в розчервонілій шкірі.
Я не пам'ятала, як сіла в таксі, як несла пакети до дому Шторма, як їла суп та пила чай на маленькій кухні. Я навіть не змогла згадати, як опинилася в незнайомій кімнаті сидячи на ліжку, бо продовжувала чути плач тієї жінки.
— Пташко...? - покликав Шторм, вириваючи мене в реальність. — Хочеш поговорити про це?
Вік сидів у якомусь метрі від мене і ніяково потирав шию. Я дивилась в його грозові очі та бачила, що за цим питанням стояли інші слова. І «Вибач», і «Довірся мені», і «Будь ласка» — я читала його наче розгорнуту книгу.
— Будь ласка...? - прошепотів він, ледь торкаючись моїх пальців.
Заплющивши ночі, я повільно дістала телефон та написала декілька речень:
«Коли я була маленькою, моя мама померла. Поки тато розбирався з лікарями й документами, я стояла напроти її палати та дивилась на пусте ліжко»
Звук отриманого повідомлення в кімнаті звучав надто гучно. Я ніколи не говорила ні з ким про той день. Але я була впевнена, що Вік мене зрозуміє, адже сам виріс без батьків. Чомусь, я хотіла йому вірити просто так, без доказів і гарантій.
Гарячі пальці сильніше стиснули мою долоню. Вік мовчки просунувся ближче та притулив мене до свого плеча. Я слухала як швидко билось його серце і вперше в житті була рада, що німа. Інакше б точно сказала, що він мені подобається. Чомусь я тільки зараз збагнула це повною мірою.
— Вона б пишалась тим, що ти виросла настільки сильною. Чуєш?
Я чула. І відчувала ще більший біль від того, що не знала, куди діти свої почуття. Пройде декілька років, ми закінчимо університет і розійдемося на різні сторони. Навіщо йому німа? Навіщо, якщо навіть його бабуся була не в захваті від моєї зовнішності. Навіщо комусь взагалі мати щось спільне з людиною, яка боїться власних думок?
Усе це не мало сенсу.
[color="#ff1a00"][i][b]Дурні думки[/b][/i][/color]
Порожнеча — ось, що поселилося в мені після того вечора. В якийсь із наступних днів я просто поставила статус «Німа Пташка» в «Інкбуці» та змирилася з тим, що не змогла видавити з себе жодного слова. Я більше не тримала в руках телефон, не переписувалась з Віком у Вайбері, а мовчки дивилась на те, як змінювались викладачі. Навіть коли Шторм питав мене про щось, я кивала «Так» або «Ні» і продовжувала тонути в собі ж.
Додому я поверталася теж в думках, навіть не дивлячись на те, що Вік йшов за крок від мене. Я згадувала маму. Згадувала однокласників, котрі колись додумались зачинити мене у шафі, а я не могла навіть покликати на допомогу. Згадувала, як мені ставили підніжки та дивились, як я падала. Моє життя крутилося на повторі, наче стара плівка. Я не могла знайти жодної причини для того, щоб комусь подобатись чи хоча б бачити себе звичайною дівчиною. І це пригнічувало ще більше.
Прийшовши додому, я виконала завдання та лягла в ліжко. За вікном падав вогкий сніг, прилипаючи до скла. Іноді здавалося, що я робила так само — прилипла до Віка і не давала йому можливості побачити ще когось. До горлянки підступила нудота від власної нікчемності. В якийсь момент я просто здалася і відкрила «Інкбук», дивлячись на білий екран. Слова застрягли в горлянці, ніяк не переходячи на папір. Наче кашель, вони дряпали думки, та не давали їм говорити. Щоб хоч якось вибратись з цього стану, вирішила погортати в стрічці чужі роботи. Треба було хоч на щось відволіктися, аби не збожеволіти остаточно. Начебто читаючи мої думки, прийшло сповіщення про нову публікацію у користувача “Sky”. Клацнувши на віконечко, перейшла на вірш:
[i]“Пташко, чому ти сьогодні мовчиш? Хіба ти не чуєш не мене? Не читаєш?
Навіщо тримаєш весь біль у собі, якщо ти мені майже все довіряєш?
Якщо ми з тобою настільки близькі, що знаєм, як важко втрачати?
Як тихо тримати слова в самоті, а потім їх нишком писати:
В двійковому коді, на кволих листах, на шкірі блідій чи на стінах.
Чому ти мовчиш? Хочеш просто піти, щоби я упав на коліна?
Ти ніколи не була для мене німа. Ти ніколи не була німою.
Я віддав би пів світу, щоб чути твій сміх та торкатись тебе рукою…
Тому просто скажи, що засіло в думках. Напиши мені хоч би фразу.
І ми змінимо це, я тобі обіцяю. Давай просто будемо разом?”[/i]
Якесь підступне почуття стисло груди. Нав'язливі думки бачили за цим текстом те, що відбувалося зараз між мною та Віком. Начебто це його слова я щойно пропустила крізь себе. Перейшовши на профіль користувача, стала перечитувати все, що він публікував. То там, то тут, вигулькували речення, котрі я вже чула від Шторма в реальності. Якісь специфічні сполучення слів, звертання. Чи то я божеволіла, чи то вони дійсно були якось пов'язані між собою. Але тоді, виходило, що ті вірші були присвячені мені. Зарившись лицем у ковдру, простогнала. І як мені дізнатися, чи це дійсно Вік?
Злізши із м'якого ліжка, тихо вийшла на кухню, заварюючи чай. Поки кипів чайник, стала розглядати старі фото на стінах. З них на мене дивились батьки. Вони були настільки різними, що навіть не вірилось, що між ними є хоч якийсь зв'язок. Тато — досить звичайний чоловік, з широкими вилицями та чорним волоссям. Він з теплом дивився на мою матір, хоч та і була наче з іншого знімку. Неприродно бліда, вона посміхалася йому, від чого вузькі очі здавалися ще вужчими. Довга, тонка шия яскраво контрастувала з батьківською — більш коренастою та короткою. Єдине, що хоч якось робило їх сім'єю — мала чорноока дівчинка, яку вони обіймали.
Можливо, зовнішність не мала такого великого значення? А німота...вона не дуже й заважала нам розуміти один одного. Варто було поговорити з Віком про це після пар. Розбавивши окріп холодним молоком, я кинула дві ложки цукру та почала запивати дурні думки.
[color="#ff1a00"][b][i]Дежавю [/i][/b][/color]
Дзвінок прорізався крізь гомін, змушуючи студентів зайняти свої місця. Я сиділа на останньому ряду, там же і завжди, але без Віктора Шторма. Сьогодні, він чомусь запізнювався. Масивні дерев'яні двері відчинилися і Вікторія Сергіївна стала за трибуну. Змірявши поглядом купку студентів, котрі прийшли на першу пару, вона розізлилася. Воно й не дивно — зі всього потоку присутня була лише третя частина.
— Ну що ж, якщо ви вирішили, що українська мова та література вам не потрібна, то кожен пропуск заняття, будете відпрацьовувати рефератами про сучасних авторів. А ті, хто запізнився, буде мені ще на вході в аудиторію читати вірші. Хочете чи ні, але ви будете знати цей предмет.
Немовби чуючи ці слова, двері знову відчинилися і в аудиторію зайшов ніхто інший, як Віктор Шторм своєю особистою персоною. Він був увесь розчервонівшийся та задиханий. Викладачка змірила його багатозначним поглядом і з усмішкою протягнула:
— А ось і перший постраждалий від свого будильника. Доброго ранку, Вікторе. А ми тут якраз говорили про вас. Тепер кожен гаврик, який запізнився, мусить нам читати вірші. То ж прошу вас, - Вікторія Сергіївна щасливо споглядала за спантеличеним студентом і чекала на його реакцію. - чи хочете двійку в журнал?
— Та якось не дуже...Можна не класиків читати? - Шторм ледь пригладив коси та потер потилицю. Отримавши стверджувальний кивок, він на мить закрив очі та почав декларувати, на ходу змінюючи деякі слова:
[i]«Сонце, чому ти сьогодні мовчиш? Хіба ти не чуєш не мене? Не читаєш?
Навіщо тримаєш весь біль у собі, якщо ти мені майже все довіряєш?
Якщо ми з тобою настільки близькі, що знаєм, як важко втрачати?
Як тихо тримати слова в самоті, а потім їх нишком писати:
В двійковому коді, на кволих листах, на шкірі блідій чи на стінах.
Чому ти мовчиш? Хочеш просто піти, щоби я упав на коліна?
Ти ніколи не була самотня, одна. Ти ніколи не була такою.
Я віддав би пів світу, щоб чути твій сміх та торкатись тебе рукою…
Тому просто скажи, що засіло в думках. Напиши мені хоч би фразу.
І ми змінимо це, я тобі обіцяю. Давай просто будемо разом?”[/i]
Поки по моїй шкірі йшов табун мурашок, розуміючи, що Шторм і є той самий «Sky», він з викликом дивився в мої очі. Повільно зрушивши з місця, він став підійматися сходинками на останній ряд і мовчки сів поруч. Всю пару ми удавали, наче нічого й не сталося, але варто було дзвінку оголосити перерву, як я зірвалась на коридор.
— Пташко, - вигукнув хлопчачий голос за моєю спиною, і я відчула пальці Віктора на своєму плечі. - Ти знову забула свій телефон на парті. Тримай.
На моїх губах ледь з'явилася посмішка, від почуття дежавю. Студенти поспішали на другу пару, поки ми стояли під стіною і по новому сприймали один одного. Повернувши собі гаджет, написала:
[i]«Як ти знайшов мене?»[/i]
— В перший день побачив сповіщення на твоєму телефоні. Ти ніколи не блокуєш екран, тому я випадково прочитав його і вечором знайшов тебе.
Від своєї дурості я похитала головою. От дурепа! Це ж треба настільки бути нездогадливою. Добре, що телефон я ніколи більше не губила, крім цих двох разів. Хто знає, як би інші люди вчинили на місці Шторма.
— Ти так і не відповіла, Пташко, - промовив Шторм, посуваючись ближче. Побачивши мій здивований погляд, він продовжив. - Давай будемо разом? Ти мені правда подобаєшся, зі всіма своїми віршами, білими косами та східними рисами обличчя.
Я хотіла було написати йому сотню питань, на кшталт: «А як же бабуся?», «А як же одногрупники?», «Ти впевнений?». Якимось чином відчувши цю тривогу, Вік ткнувся губами в мій лоб і обійняв за плечі.
— Менше думай, Пташко. Я все одно знаю, що подобаюсь тобі, а все інше немає сенсу.
Похитавши головою, обійняла його за спину і закрила очі. Галас на коридорі пробивався у барабанні перетинки. Над нашими головами пролунав дзвінок, сповіщаючи про другу пару. Шторм ледь посунувся, дістав з кишені маркер та стиснувши руку щось написав на зап'ясті. Теплі губи доторкнулися напису і потягнули за собою в іншу аудиторію, не даючи прочитати написане. Вже потім, сидячи на вищій математиці я змогла побачити, що ж там було.
[i]«Я люблю тебе, Пташко...
Твій Sky»[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956577
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.08.2022
автор: Чорнильна