Минає час і все проходить.
Стера матерію в пісок.
А потім, вітер це підхопить
І понесе десь у куток.
А може й далі , до пустелі ,
Хто бачив , скільки там піску.
З частинок всесвіту , хурделі
Здирають всю його красу.
Обшліфувавши усі грані ,
Пісок зганяється в кургани.
Він навкруги , немає меж.
Де , що було , не розбереш.
Можливо ця пісочниця
Чека , коли рука Творця
Із них , щось нове сотворить.
Вогонь надії в них горить.
Бо існувати росто так
Неінтересно , лише в снах
Один бархан стає будинком ,
А інший дума , він ялинка,
А ті , що осторонь стояли ,
Мов хвилі моря раптом стали.
Так і в житті ,ти як піщинка.
Для всього всесвіту соринка.
В пустелі з назвою ЖИТТЯ.
А біля тебе , він і я.
Усі бажаєм кимось стати.
Бо нам , набридло так лежати.
23.12.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956834
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2022
автор: Степан Олександр