Помагайте, недолюдки,
Матір катувати!
Т.Г. Шевченко
Зростай, зростай,
моя дитино –
Росіє – дівчино-маля.
За тебе мати Україна,
Як та стурбована чайчина
Постійно дбала все життя.
І все, що мала – все віддала,
А ти таки доросла стала.
Як швидко роки ті летять.
І віддала ім’я красиве –
Імення древньої Русії
Щоби росла міцна, щаслива
І всенький раз була цнотлива
І поважала би усіх.
Ти підросла, шукати стала
Для себе в пару жениха
Всіх, до Камчатки перебрала,
Закабалила, обікрала –
Кривава вдача і рука.
А мати бідкалася – совість…
І віддала тобі духовність:
Письмо і церкву віддала,
А ти себе хрестити стала
З недбалих баб у генерали
І материнство продала.
Запродалась без честі й страму
З Орди поганцю-Чінгісхану:
Стягала з матері оброк.
Та все служила йому мило
Допоки наш король – Данило
Поганця військо не натовк.
А наша Січ.., коли козаки
Пішли на службу до поляків,
Під гнітом вся земля була.
І ось Богдан наш, неборака.
У гніві бив лихого ляха,
А ти під ковдру залягла.
А потім в Переяслав бігла:
Чомусь та дружба закортіла
І тут же зрадила її.
З поляками на лаву сіла
Матусю рідну поділила
І стала гірша від змії.
Кругом твої нечисті дії:
Роздерла Січ, гноїш в Сибіру
Чи в тебе бісові Боги?
Тебе запитую. Я ж матір:
- Коли ти будеш віддавати
Все пограбоване й борги?
Ах ти, Росіє – злюча бабо,
Як жаль, що матінка заслабла
Не піднімається рука.
А ти, як Хівря та цинічна
Нахабно в хату лізеш вічно,
Як та задрипанка бридка.
Ти вже у матінки не просиш
Сама береш, лишаєш босу,
Не вмієш рід свій берегти.
Хоч ти зросла, а розум й досі
В тебе, голубонько, дівочий
І стало більше пихкоти.
Потрібно матір пожаліти,
Вона не дасть тебе дурити
Де сестри скаже, де брати.
Тебе німкеня гарно взула
І так, що ти навік забула
Де корінь твій і звідки ти.
Зростай, Росіє, ти відстала
І справи ті, що гала-драла –
Усе до зброї тяготиш.
Боїшся, що всі люди чемні
Зупинять ті діла нікчемні,
Які від глупоти твориш.
Роки пройдуть… І що ти вдієш?
Вся постарієш, заслабієш
І станеш гірше сироти.
А де твої, Росіє, діти,
Що старість здатні пожаліти?
Так і загинеш в самоті.
Ти схаменись, чужих не слухай,
Які цвірінькають у вуха
Вони, мов зграя на стерні.
Коли усе твоє розтягнуть
В борги до боржників затягнуть,
Псом будеш вити на рядні.
І побіжиш, хвоста піджавши
З тієї вигрітої хати
Та учту справиш, так бува…
Подбай за викривлену долю
Ой, схаменись Росіє знову,
Поки ще матінка жива!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957167
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.08.2022
автор: Володимир Чорномор