Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. СЬОМА ЕЛЕГІЯ

Вже  не  хвала,  ні,  не  хвала,  голос  зростаючий,
природи  твоєї  крик;  ти  дійсно  кликав  дзвінко,  наче  птах,
коли  збігає  його  час,  голосніше,  ледь  не  забувши,
що  він  стурбований  самець,  а  серце  дано  йому
не  тільки  для  радості  у  рідних  небесах.  Ти,  як  і  він,  так  
хочеш  кликати,  не  тихше,  -  щоб,  ще  не  бачена,
твоя  подруга  почула  і  боязко  у  відповідь
повільно  пробудилася  і  відігріта  почутим,  -
взаємністю  палала  на  осмілілі  твої  бажання.

О,  і  весну  я  розумію  -  тут  немає  місця,
куди  не  долинає  благовіст  її  звуків.  Спочатку
цей  тихий  запитальний  гомін,  підсилений  мовчанням,
повсюди  шириться  погожим  світлим  днем.
Потім  каскади  наростають,  каскади  запрошень  в  омріяний
Храм  Майбуття;  -  там  щебети,  фонтани,
які  б'ють  вгору  струменями  і  в  падінні  являють
давно  обіцяну  гру  водограю...  І  літо  настає.

Не  тільки  всі  ранки  літа,  -  не  тільки
вони  переростають  в  день,  і  на  світанку  сяють.
Не  тільки  дні  з  ласкавим  цвітом,  й  над  ним
зростаючі  дерева,  могутні  і  міцні.
Не  тільки  благоговіння  цих  розквітлих  сил,
не  тільки  стежки,  не  тільки  вечірні  сіножаті,
не  тільки  подих  ясності  буття  услід  за  пізньою  грозою,
надвечір  не  тільки  близькість  сну  і  осені...
але  ночі!  Але  величні  літні
ночі,  але  зорі,  земні  зорі.
О  колись  померти  й  пізнавати  їх  нескінченно,
усі  зірки:  але  як,  як,  як  їх  забути!

Поглянь,  ось  я  покликав  кохану.  Та  не  лише  вона
прийшла...  Явилася  майже  похована  в  могилі
 і  зупинилась  дівчина...  Хіба  я  прогоню  її,
яка  прийшла  на  зов?  Хто  тоне,  той  завжди
шукає  сушу.  -  Її  діти  споріднену,  осягнену,
зворушуючу  суть  поширять  посеред  багатьох.
Не  думаю,  що  доля  -  це  більше,  ніж  омани  дитинства;
як  часто  обганяли  ви  своїх  коханих,  захекавшись,
захекавшись  від  радісного  бігу,  в  нікуди,  ні  за  чим.

Чудове  Тут-Буття.  Дівчата,  ви  це  знали,  навіть  ви,
у  кого  його  забрали,  відправили  на  дно  -  вас,  у  найгірші
закапелки  вулиць,  у  гнійники  чи  в  смітники  
відкриті.  Колись  у  кожної  був  час,  можливо  не
весь  час,  єдина  мірка  часу,  майже  мить
поміж  двох  хвиль,  -  у  них  було  буття.  У  всіх.  Вени  наповнені  буттям.
Тільки  нам  так  легко  пам'ятати,  що  наш  сусід-насмішник
не  помічає  і  не  заздрить.  Очевидно  нам
захочеться  піднятися  туди,  де  наше  щастя  більш  помітне,
але  його  зазнати  неможливо,  якщо  ми  змінюємо  суть.

Ніколи,  кохана,  світ  не  був  таким,  яким  зсередини  здавався.
Тут  наш  світ  мінливий  і  завжди  зникаючий
поволі  зовні.  Там  де  колись  стояв  надійний  дім,
розкинулося  фантастичне  творіння,  химерне,  в  повній
відповідності  з  Ймовірністю,  як  поставало  в  задумах.
Сила  багатої  уяви  творить  у  дусі  часу,  неясне,
наче  натхненне,  прагнення  у  виграші  завжди.
Воно  не  береже  святині.  Це  марнотратство  серця
приховуємо  мовчки.  Так,  коли  ми  щось  здобудемо,
як  і  належить,  на  колінах  вимолимо  річ  -
вона  стає  незмінюваною,  і  віднині  невидимою.
Ще  більше  невидимою,  щоб  цілком  без  зиску
в  собі  творити  з  неї  найвеличніші  колони  й  статуї!
Кожен  незрозумілий  порух  світу  приносить  таке  нещастя,
якого  не  було  в  минулому  і  ще  не  відчувалося  в  майбутньому.
Тому  що  ближнє  далеко  від  людей.  Нам  не  слід
тривожитися  цим.  Міцніє  наша  захищеність,
її  знайомий  вигляд.  -  це  колись  постало  перед  людьми,
у  центрі  долі  постало,  у  руйнівному  центрі
Невідання-Куди  постало,  як  суще,  і  зривало
для  себе  зорі  у  незворушнім  небі.  Ангеле  (1),
тобі  я  покажу  це,  там!  твоєму  спогляданню
постане  це  врятоване  наприкінці,  нарешті  сміливо.
В  колонах,  сфінксі,  пілонах,  натхненнім  різьбленні
з  померлих  сірих  міст  або  з  чужих  соборів.

Чи  це  не  диво?  О,  Ангеле,  дивуйся,  бо  ми  є,
О  ти,  Величний,  знай,  ми  досягли  цього,  мій  подих
не  достатній  для  хвали.  Та  все  ж  ми
не  втрачали  простір,  цей  доручений,  цей
наш  простір.  (Який  повинен  бути  страшенно  великим,
бо  за  тисячоліття  не  переповнився  він  нашим  відчуванням.)
Але  була  велична  вежа,  чи  не  правда?  О  Ангеле,  це  ж  правда  -
велична  навіть  поруч  із  тобою?  Шартр  (2)  був  величним  -  і  музика
підносилася  вгору  і  перевершувала  нас.  Все  ж  навіть
любляча  -  о,  одинока  перед  нічним  вікном...
не  досягає  твоїх  колін  -?
Не  думай,  що  тебе  я  славлю.
Ангеле,  й  тебе  я  славив  теж.  Ти  не  явився.
Бо  заклик  мій  завжди  був  на  дорозі  туди;  а  ти  супротив
течії  не  можеш  йти.  Простягнута  рука  є  закликом  моїм.  І  для  підтримки
згори  відкритою  рукою  залишиться  для  тебе
відкритою,  як  засторога  й  захист,
незбагненно,  задалеко.

[i](1)"Ангел  "Елегій"  -  це  така  істота,  для  якої,  здається,  завершилося  перетворення  видимого  в  невидиме,  яке  здійснюємо  ми...  це  істота,  яка  ручається  за  розпізнавання  в  невидимому  вищого  порядку  реальності.  І  тому  він  "жахливий"  для  нас,  оскільки  ми,  люблячі  і  претворюючі  його,  все  ще  хапаємося  за  видиме"  (Райнер  Марія  Рільке)
(2)Шартрський  собор  -  католицький  кафедральний  собор  у  місті  Шартр  (90  км  від  Парижа)  являється  одним  з  шедеврів  готичної  архітектури.
[/i]
[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  SIEBENTE  ELEGIE[/b]
WERBUNG  nicht  mehr,  nicht  Werbung,  entwachsene  Stimme,
sei  deines  Schreies  Natur;  zwar  schrieest  du  rein  wie  der  Vogel,
wenn  ihn  die  Jahreszeit  aufhebt,  die  steigende,  beinah  vergessend,
daß  er  ein  kümmerndes  Tier  und  nicht  nur  ein  einzelnes  Herz  sei,
das  sie  ins  Heitere  wirft,  in  die  innigen  Himmel.  Wie  er,  so
würbest  du  wohl,  nicht  minder  –,  daß,  noch  unsichtbar,
dich  die  Freundin  erführ,  die  stille,  in  der  eine  Antwort
langsam  erwacht  und  über  dem  Hören  sich  anwärmt,  –
deinem  erkühnten  Gefühl  die  erglühte  Gefühlin.

O  und  der  Frühling  begriffe  –,  da  ist  keine  Stelle,
die  nicht  trüge  den  Ton  der  Verkündigung.  Erst  jenen  kleinen
fragenden  Auflaut,  den,  mit  steigernder  Stille,
weithin  umschweigt  ein  reiner  bejahender  Tag.
Dann  die  Stufen  hinan,  Ruf-Stufen  hinan,  zum  geträumten
Tempel  der  Zukunft  –;  dann  den  Triller,  Fontäne,
die  zu  dem  drängenden  Strahl  schon  das  Fallen  zuvornimmt
im  versprechlichen  Spiel  .  .  .  .  Und  vor  sich,  den  Sommer.

Nicht  nur  die  Morgen  alles  des  Sommers  –,  nicht  nur
wie  sie  sich  wandeln  in  Tag  und  strahlen  vor  Anfang.
Nicht  nur  die  Tage,  die  zart  sind  um  Blumen,  und  oben,
um  die  gestalteten  Bäume,  stark  und  gewaltig.
Nicht  nur  die  Andacht  dieser  entfalteten  Kräfte,
nicht  nur  die  Wege,  nicht  nur  die  Wiesen  im  Abend,
nicht  nur,  nach  spätem  Gewitter,  das  atmende  Klarsein,
nicht  nur  der  nahende  Schlaf  und  ein  Ahnen,  abends  .  .  .
sondern  die  Nächte!  Sondern  die  hohen,  des  Sommers,
Nächte,  sondern  die  Sterne,  die  Sterne  der  Erde.
O  einst  tot  sein  und  sie  wissen  unendlich,
alle  die  Sterne:  denn  wie,  wie,  wie  sie  vergessen!

Siehe,  da  rief  ich  die  Liebende.  Aber  nicht  sie  nur
käme  .  .  .  Es  kämen  aus  schwächlichen  Gräbern
Mädchen  und  ständen  .  .  .  Denn  wie  beschränk  ich,
wie,  den  gerufenen  Ruf?  Die  Versunkenen  suchen
immer  noch  Erde.  –  Ihr  Kinder,  ein  hiesig
einmal  ergriffenes  Ding  gälte  für  viele.
Glaubt  nicht,  Schicksal  sei  mehr,  als  das  Dichte  der  Kindheit;
wie  überholtet  ihr  oft  den  Geliebten,  atmend,
atmend  nach  seligem  Lauf,  auf  nichts  zu,  ins  Freie.

Hiersein  ist  herrlich.  Ihr  wußtet  es,  Mädchen,  ihr  auch,
die  ihr  scheinbar  entbehrtet,  versankt  –,  ihr,  in  den  ärgsten
Gassen  der  Städte,  Schwärende,  oder  dem  Abfall
Offene.  Denn  eine  Stunde  war  jeder,  vielleicht  nicht
ganz  eine  Stunde,  ein  mit  den  Maßen  der  Zeit  kaum
Meßliches  zwischen  zwei  Weilen  –,  da  sie  ein  Dasein
hatte.  Alles.  Die  Adern  voll  Dasein.
Nur,  wir  vergessen  so  leicht,  was  der  lachende  Nachbar
uns  nicht  bestätigt  oder  beneidet.  Sichtbar
wollen  wirs  heben,  wo  doch  das  sichtbarste  Glück  uns
erst  zu  erkennen  sich  giebt,  wenn  wir  es  innen  verwandeln.

Nirgends,  Geliebte,  wird  Welt  sein,  als  innen.  Unser
Leben  geht  hin  mit  Verwandlung.  Und  immer  geringer
schwindet  das  Außen.  Wo  einmal  ein  dauerndes  Haus  war,
schlägt  sich  erdachtes  Gebild  vor,  quer,  zu  Erdenklichem
völlig  gehörig,  als  ständ  es  noch  ganz  im  Gehirne.
Weite  Speicher  der  Kraft  schafft  sich  der  Zeitgeist,  gestaltlos
wie  der  spannende  Drang,  den  er  aus  allem  gewinnt.
Tempel  kennt  er  nicht  mehr.  Diese,  des  Herzens,  Verschwendung
sparen  wir  heimlicher  ein.  Ja,  wo  noch  eins  übersteht,
ein  einst  gebetetes  Ding,  ein  gedientes,  geknietes  –,
hält  es  sich,  so  wie  es  ist,  schon  ins  Unsichtbare  hin.
Viele  gewahrens  nicht  mehr,  doch  ohne  den  Vorteil,
daß  sie's  nun  innerlich  baun,  mit  Pfeilern  und  Statuen,  größer!

Jede  dumpfe  Umkehr  der  Welt  hat  solche  Enterbte,
denen  das  Frühere  nicht  und  noch  nicht  das  Nächste  gehört.
Denn  auch  das  Nächste  ist  weit  für  die  Menschen.  Uns  soll
dies  nicht  verwirren;  es  stärke  in  uns  die  Bewahrung
der  noch  erkannten  Gestalt.  –  Dies  stand  einmal  unter  Menschen,
mitten  im  Schicksal  stands,  im  vernichtenden,  mitten
im  Nichtwissen-Wohin  stand  es,  wie  seiend,  und  bog
Sterne  zu  sich  aus  gesicherten  Himmeln.  Engel,
dir  noch  zeig  ich  es,  da!  in  deinem  Anschaun
steht  es  gerettet  zuletzt,  nun  endlich  aufrecht.
Säulen,  Pylone,  der  Sphinx,  das  strebende  Stemmen,
grau  aus  vergehender  Stadt  oder  aus  fremder,  des  Doms.

War  es  nicht  Wunder?  O  staune,  Engel,  denn  wir  sinds,
wir,  o  du  Großer,  erzähls,  daß  wir  solches  vermochten,  mein  Atem
reicht  für  die  Rühmung  nicht  aus.  So  haben  wir  dennoch
nicht  die  Räume  versäumt,  diese  gewährenden,  diese
unseren  Räume.  (Was  müssen  sie  fürchterlich  groß  sein,
da  sie  Jahrtausende  nicht  unseres  Fühlns  überfülln.)
Aber  ein  Turm  war  groß,  nicht  wahr?  O  Engel,  er  war  es,  –
groß,  auch  noch  neben  dir?  Chartres  war  groß  –,  und  Musik
reichte  noch  weiter  hinan  und  überstieg  uns.  Doch  selbst  nur
eine  Liebende  –,  oh,  allein  am  nächtlichen  Fenster  .  .  .  .
reichte  sie  dir  nicht  ans  Knie  –?
Glaub  nicht,  daß  ich  werbe.
Engel,  und  würb  ich  dich  auch!  Du  kommst  nicht.  Denn  mein
Anruf  ist  immer  voll  Hinweg;  wider  so  starke
Strömung  kannst  du  nicht  schreiten.  Wie  ein  gestreckter
Arm  ist  mein  Rufen.  Und  seine  zum  Greifen
oben  offene  Hand  bleibt  vor  dir
offen,  wie  Abwehr  und  Warnung,
Unfaßlicher,  weitauf.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957386
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.08.2022
автор: Зоя Бідило