Кажуть, що кулінарне мистецтво більше залежить від маніпуляцій запахами, ніж смаками: смаків усього чотири (гірке, кисле, солоне, солодке), а запахів безліч, до того ж, людина здатна сприймати запахи як смаки, а запахи, до того ж, є потужними активаторами емоцій та спогадів (т.зв. ефект Пруста).
Але ж це брехня - про чотири смаки. Солоне - це, ясна річ, сіль, натрій хлор, але стовідсотковий натрій хлор міститься в підручниках, а в солянках у нас дещо інше. Це мінерал галіт, який ми звемо кам'яною або кухонної сіллю, а в ньому - від 90% натрій хлор, решта 10% - це суміш елементів (Br, N, H, Mn, Cu, Ga, As, I, Ag, Ba, Tl, Pb, K, Ca, S, O). Якщо це морська сіль, то хлориду натрію в ній може бути менше 80%. Вміст хлориду натрію та комбінація домішок створюють унікальний смак солі з того чи іншого родовища. Отже, солоний смак - не один, солоних смаків стільки, скільки родовищ солі.
Та сіль, до якої я звик змалку, віддавна видобувається з Артемівських покладів (контора у Соледарі, промисловий видобуток з 1876 року). А в соледарській солі вміст натрій хлор досягає 99%, тобто це практично сіль як така, ідеальна, як той газ, про який йшлося у шкільних підручниках. Той єдиний відсоток, який залишається на домішки, - то корисна пігулка, повний комплект життєво необхідних мікроелементів. А разом це - сіль і "солоне", як я його відчуваю та розумію вже 47 років. Та й етикетка цієї солі пам'ятається мені стільки ж, скільки я пам'ятаю себе: побачив - і відчув солоний смак. Це мало не єдиний на полицях наших крамниць продукт, який за останні півстоліття не зазнав змін, якщо не рахувати впровадження оптичного сортування та охайних картонних коробочок на додачу до паперових і поліетиленових пакетів. Звична тара, звичний розмір напівпрозорих кубиків, а ще деяка втіха від патріотичного протекціонізму: я ж-бо підтримую нашого виробника, а це робочі місця, податки і все таке інше, аж до добробуту в оселях працівників копальні.
Власне, це було б і все про нашу сіль, як би не війна. Через неї ДП "Артемсіль" зупинилося: люди виїхали, виробничі потужності та будівлі частково зруйновані ракетними ударами та артилерійськими обстрілами загарбника. Мій хатній запас артемівської солі з часом вичерпався, а спорожнілі полиці крамниць заповнила інша сіль, імпортна або українська, але з інших родовищ. Отут я й збагнув, що солоне - надто загальний опис смаку, що моє солоне - то притрушене сіллю з Соледару, з Артемівського родовища, віком 280-220 млн. років. Розмір кристалів також має значення: що дрібніше мелють сіль, то солонішої вона здається. А ця - через пожиттєву мою до неї звичку - така, як треба, така, як має бути, це сіль, як я її знаю, тобто сіль як така.
Інша виявилася або недостатньо солоною, або тупо гіркою. Відповідно, їжа тепер має інший смак, що не приготуй - не те. Я ніби не вдома - ось що я відчуваю через те, що солоний смак - не той солоний, яким він був останні 47 років. Не рушивши нікуди з дому, я - не вдома. Смаковий когнітивний дисонанс: купуєш сіль, солиш - а не солоне. Боже, де я?
А сіль - це неймовірно потужний образ: згадаймо "Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною?" (Мф. 5:13). Я переконався - нічим; мабуть, з роками можна б звикнути до смаку іншої солі, але я НЕ ХОЧУ звикати, я НЕ ХОЧУ забути смак солі рідної землі. Я НЕ ХОЧУ забути, як засмаглі зморшкуваті бабусині руки притрушували тими біло-сірими кристалами бичків з Дніпро-Бузького лиману та картоплю й кукурудзу з городу в Олександрівці, звідки вийшли мої предки, де тепер - самі руїни. Саме тому останній пакунок солі від ДП "Артемсіль" я приховав - це мій еталон солоного, моє солоне, справжнє солоне, рідне. Це - сіль моєї землі, а її смак - то один зі смаків Батьківщини.
І так воно ведеться з усім іншим, з чого складається наш рідний дім. Мабуть, Паустовський не зауважив би в небі "ліниві та пишні, справжні українськи хмари", якби не побачив інше небо та інші хмари, в які він теж закохався, але, певно, інакше. Так само мій любий дядько: повернувся з Сінгапуру, де відбув аж цілий рік серед небачених дивовиж і чудес та субтропічної екзотики, приїхав на Великий Потьомкінський острів посеред Дніпра, подивився на все навкруги та повідомив: "А такої акварельної природи немає ніде" - а він таки багато де був і чого бачив, мій дядечко-мореплавець. Не вбачайте тут якогось естетичного шовінізму - це ж зовсім не про краще/гірше: це про те, що є своє, яке воно є; а воно тим ясніше та виразніше, чим більше бачиш іншого. Як зауважив Мелвілл, "ніщо не існує само по собі" - тобто пізнання чогось відбувається через порівняння з іншим, розрізнення, вирізнення, виокремлення. Отак у Києві моє серце тьохкає на Трухановому острові - тому що там я бачу ту саму палітру та видовий розмай дніпрової природи, серед якої зростав у Херсоні. Це - моє.
А пилові бурі минулого року та цього? Коли в небі висить і на зубах скрипить чорноземна хмара - то один смак і запах, а білява курява з Прикаспійської низовини - то геть інше. Так само відчуваєш різницю, коли атмосферні події приносять у Київ повітря з Арктики або Сахари - повітря й повітря, але - інше: воно сухіше, прозоріше, зірки в ньому сяють гостріше, а наше київське - якось лагідніше, приправлене диханням рослинності та випарами річок, водосховищ і боліт, якими воно ніби тоноване - в нашому повітрі кольори більш насичені, форми - менш різкі, вогні - тепліші. Відчув різницю, відзначив її, роздивився краще своє, а ще - ніби з мандрів повернувся: ось, подихав у Аравії або казахських пустелях, а тепер - вдома.
Все має свій смак, а тих смаків не чотири, а безліч.
Нашу перемогу я святкуватиму артемівською сіллю. Видобуду зі сховку пакет, візьму її пучками, щедро, як бабуся, висиплю на язик і відчую: перемога.
VIII.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958070
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.08.2022
автор: Максим Тарасівський