Його не стало…

                             Його  не  стало…

Його  не  стало,  він  не  повернувсь,
В  бою  він  завжди  був  на  вістрі.
І  час  для  мене  раптом  зупинивсь,
І  розділився  світ  на  «до»  і  «після».

Я  пам’ятаю  свої  перші  відчуття,
Так  тільки  раз  можливо  закохатись.
Це  той,  кого  чекала  все  своє  життя,
В  його  обіймах  так  приємно  просинатись!

На  жаль,  у  долі  був  сценарій  свій,
Чекала  нас  не  затишна  оселя.
А  довелося  одягнути  однострій,
В  глибоких    Азовсталі  підземеллях.

В  підрозділах  служили  різних  ми,
І  бачились,  насправді,  дуже  рідко.
Завжди  якусь  дрібничку  дарував  мені  –  
Солодощі,  весняну  першу  квітку.

Одного  разу  після  бою  він  прибіг:
-  Кохана,  хочу  буть  з  тобою  завжди!
З  фольги  обручки  я  для  нас  зробив,
Настане  мир  –  замінимо  на  справжні.

-  Не  хочу  я  ні  перснів  золотих,
Ні  будь-які  коштовності  й  прикраси.
Пообіцяй  мені,  що  лишишся  живий.
-  А  ти  мені,  що  виберешся  звідси.

Нас  потім  розписав  наш  командир,
Під  час  війни  він  має  таке  право.
Ні  сукні  в  мене  не  було,  а  ні  фати,
А  «Гірко!»  нам  кричали  разом  з  «Слава!».

Тут  знизу  час  по  іншому  іде,
І  кожен  день  живеться,  як  останній.
Усі  поневіряння  і  незгоди  –  все  пусте!
Все  розчинялося  у  нашому  коханні.

А  потім  той  останній  бій  без  вороття…
В  душі  –  пустеля,  випалена  сонцем.
Але,  у  день,  коли  твоє  скінчилося  життя,
Відчула,  що  нове  ношу  під  серцем.

Я  пам’ятаю  кожен  дотик  й  погляд  твій,
Я  зберегла  твої  весняні  квіти.
Для  мене  ти  назавжди,  як  живий,
Коханий  мій,  я  вибралася  звідти!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958519
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.09.2022
автор: Костянтин Вишневський