Як дивно влаштована пам'ять, що в ній тільки не назбирується - а виринає мало не щоразу або не те, або невчасно. Я стільки понаписав про рідне село Олександрівку, аж раптом нині вранці, споглядавши зоряне небо (а визоріло так, що й бінокля не треба, я навіть якусь дисковиду туманність роздивився), - так от нині о четвертій ранку гледів я на зорі і чомусь згадав, як ми їздили з Олександрівки до Херсону.
Сполучення пішохідно-автобусне: пішки з двору ліворуч, через одну хату, що стояла під водокачкою, знову ліворуч і простуй узбіччям або скам'янілими від посухи коліями глибиною до коліна аж до асфальту, далі - чекай і автобусом на Херсон. Тут перехрестя та перетин в усіх сенсах: ґрунтовий путівець вилазить на глинисту кручу, якою тягнеться шосе Миколаїв-Херсон; ліворуч - пишна зелень вишень, слив, горіхів і всього, насадженого уздовж шосе попід сільськими садибами, тільки ту зелень і видно, паркани, хати, покрівлі годі роздивитися; праворуч - лани аж до небокраю, до якого пнеться й шосе, що ті лани оперізує тоненьким сірим паском, просмикнутим білою переривчастою ниткою розмітки; за спиною - блакитнувати імла: там дихає невидимий за власними випарами Лиман. На цьому перехресті-перетині й чекали ми на автобус, а доки чекали, походжали туди-сюди, кидали камінці та крутили навсибіч головами, а ну-бо щось цікавеньке проґавимо.
А цікавеньке там було ось що: той, хто мешкав у крайній хаті, обсадив свій паркан з боку зупинки кукурудзою. Веселенькі яскраво-зелені рослини вимахували під легким вітерцем веселим листям; за тиждень, що минув від нашої останньої поїздки, вони випнулися над грудковатою землею мало не на півметри, куди там нашій власній кукурудзі, яка взагалі не росла, мов зачаклована. Наш злодійський план скаладався мимоволі, ніби сам собою: як дозріють качани, ми їх... - і гайда на Херсон, варити та ласувати, з маслом і сіллю. Та щороку з тією кукурудзою ставалося щось незбагненне: вона здіймалася над ґрунтом вже метрів на два, гордовито розчепирювала гладеньке, наче воском облите листя, охайненько розліноване тоненькими білими жилками, над нею майоріли пишні засмаглі вінички суцвіть, між якими пурхали метелики та горобці, її товстеньке пругке стебло, здавалося, аж бризнуло би соком, як його вкусити, - але жодного качана, ну хоч би один поганенький який! Щороку ми спалахували надією та облизувалися на ту "дармову" кукурудзу, так принагідно висіяну під шосе, ніби навмисно для подорожніх, і щороку ловили облизня та дивувалися: от же ж і зажерливий тут мешкає павук, качанів у нього не було, не було, не було - і враз не стало; чи не в одну ніч вони виростали та дозрівали, аби зранку зібрав їх лиш той, хто ту кукурудзу сіяв, а не той, хто нею безпідставно марив. Ми дивувалися та злостилися, а наступного року знов плекали свою марну надію.
В тому-то і загадка пам'яті, що зоряне небо нагадало мені про ту кукурудзу, - може, тому, що зірки на ньому були так само рясно насипані, як насіння в її суцвіттях, а може тому, що деякі сузір'я скидалися на ті суцвіття? А може, це взагалі не про пам'ять, а про зірчасте небо? Хтозна - але оксамитове чорне тло, поцятковане зорями, нагадало мені біляво-блакитне Олександрівське небо, у якому майоріло зелене листя та хилиталися засмаглі суцвіття загадкової рослини. Можливо, і розгадка прийшла звідти, з неба, або видобуло воно її з моєї пам'яті, у якій що тільки не назбирується та виринає - і мало не щоразу або не те, або невчасно. Сорго - ось що виринуло нині.
Перевірив - і справді: та "кукурудза", на яку ми облизувалися щоліта кілька років поспіль, виїжджаючи з села, доки не виїхали з нього остаточно, кукурудзою не була, а була вона сорго, харчовою, кормовою та технічною культурою родом з екваторіальної Африки, а не з Америки, як кукурудза. І оце одне слово змінило все, і все на тій яскравій картинці з моєї пам'яті знайшло своє дійсне місце, а відтак і та картинка змінилася. Кукурудза перетворилася на сорго; зажерливий селянин, що мешкав під зупинкою, перетворився на розумного та дбайливого ґазду, господі якого без сорго на віники або силос для худоби ніяк не годиться; ми - на двох малих дурників, що знехтували можливістю розпитати дідуся-агронома про рослину, а згодом назавжди втратили таку можливість; а світ - на дивовижну річ, в якій одна втрачена можливість перетворюється на іншу, аби всі малі дурники колись побачили ту річ або принаймні її частинку саме такими, якими вони є насправді.
VIII.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958864
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2022
автор: Максим Тарасівський