***
Останній метелик спускається на резеду,
і сонце пасивне за хмари зникає покірно.
Це осінь, шановна. Її золотисту ходу
впускаєш до серця - дозрілу, однак молоду, -
воно ж бо, сердешне, готове співати, мов лірник.
І звідки в тобі розливається світла печаль?
І де джерело таємниче, що віру вертає?
На мить почуваєшся юною, ніби дівча,
і час твій, здається, зворотно тікати почав,
і що головне - ще далеко-далеко до краю!..
Отак і ріка упокорено губить права.
Заглиблена в себе, тепла забиратиме жменю.
Це осінь, шановна. І серця твого тятива
тремтітиме вдячно, як дихає пряно трава,
збагнувши, напевно, що жити – це бути мішенню.
Фото авторське
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959508
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.09.2022
автор: Надія Позняк