Надворі тихо плаче дощ
і сльози краплями стікають
до келиха минулих прощ,
а я жалкую, та не каюсь…
А я несу душі тепло,
у грудях – серця свого стукіт,
яке розіб’ється як скло
у невблаганній часу ступі…
Прониже сотні часу товщ,
аби заглянути в минуле!
Ранковий тихо плаче дощ
і небо хмари затягнули…
Життя – не має вороття,
назад вернутися несила…
Але яке це відкриття,
аби одразу скласти крила?!.
27.09.2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961046
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.09.2022
автор: Олександр Мачула