Колись знов буде ліс, чисте небо і запах трави,
свіжа кава з собою, в дворах — ліниві коти,
сміх на вулицях та квиток на якийсь літак,
все ось так.
А ще будемо ми.
Ми, що завжди трохи невлад.
Що тоді не згодились нікому, тепер невпопад,
і за кимось із нас пустота, а за кимось хрести —
їх нести.
Їх нести і ховати під пальцями те, що нема,
недоствореність душ, недоречність без меж і без дна,
недостатність життя — пересиченість лихом стократ.
І суцвіттям стокроток ряди помарнованих дат.
Помарнованих днів у фантомах сирен і тривог...
Знаєш, там, в бліндажі, спить небритий і стомлений бог.
Ти ж бо бачив його.
Серед клаптів розстріляних снів —
тих підслуханих снів, сороміцьки украдених слів.
Слів чужих.
Не твоїх.
І ковтати вину мов вино
за оте, що було, а з тобою, однак, не було.
Колись збудеться так: чисте небо й незаймані сни.
А ще будемо ми.
Із війни, де не сталось війни.
_________________________________________________
[i]Що ж — мене остаточно перемогла пунктуація. Чим більше я дивлюсь на оце все — тим менше я в ній певна))[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961050
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.09.2022
автор: Marika